Читати книгу - "Червоний горобець"

— Чого ти чекаєш? — лютував Симьонов. — Наша мета, щоб цей robkij francuz, цей полохливий французик опинився в руках СВР. Ми не пишемо його біографії.

— У нас немає права на дурнувату помилку, — сказала Домініка Симьонову, розуміючи, що це тяжке порушення дисципліни. — Дозвольте мені виконувати свою роботу, і я завербую француза та його доньку, — благала вона.

Симьонов кипів, пульсуючий жовтий туман навколо нього зблід, потім погустішав, потім знову зблід. Він обмірковував зраду, вона була певна. Вона продовжила тиснути на нього своїми аргументами, і своїм тілом також, стоячи прямо над ним. Обробка Делона була вже майже завершена. Він готовий проковтнути гачок, вона була впевнена. Йому вже хотілося почати шпигувати для неї, він просто про це ще не знав. Їй згадався вислів, який вона чула від старих інструкторів під час оперативного курсу.

— Не хвилюйтесь, товаришу, — сказала Домініка. — Ця svekla, цей бурячок уже майже зварився.

Повторивши ці слова, вона сама відчула себе ветеранкою.

— Слухай, — сказав Симьонов, вказуючи на неї пальцем, — годі цих старих ідіотських жартів, завербуй свою мішень. Не гай часу.

Він бурчав, бо відчував ті дрібні деталі, які Домініка вкладала в операцію, ті елементи, про які йому не доповідали і які б йому зовсім не сподобались.

***

Нарешті Домініка запросила Делона до своєї підставної квартири на півночі Москви, біля Білоруського вокзалу, недалеко від школи іноземних мов, у якій вона нібито працювала. Це була невелика двокімнатна квартира з вітальнею, маленькою кухнею, туалетом за завіскою та крихітною спальнею. Зношений килимок, вицвілі шпалери. Пошарпаний чайник на газовій плиті з однією конфоркою був надто старим, щоб свистіти. Квартира – маленька і тьмяна, але московська, і те, що її не треба ділити з родичами чи колегами, було неабиякою розкішшю.

Ще один аспект, який Делон не міг оцінити, — це те, що стіни, стеля та меблі були напхані камерами й мікрофонами. Квартири з обох боків, згори та внизу також контролювала СВР. Енергії, якою живився один такий блок, вистачило б, аби підняти у повітря Ту-95. Іноді, пізно ввечері, можна було почути, як у підвалі гудуть трансформатори.

— Симоне, мені потрібна твоя допомога, — сказала Домініка, відчиняючи двері своєї квартири. З букетом блакитних квітів у руці та пляшкою вина під пахвою, Делон одразу ж захвилювався. Це були треті відвідини Надиної квартири, і попередні два рази обмежувалися скромним прослуховуванням касет з келихом вина та бесідами. Домініка додала до свого тону трохи розгубленості й захитала головою.

— Я влаштувалась на тимчасову роботу перекладачем із французької на російську, на виставку ITFM, що відкриється наступного місяця. Щоб трохи заробити. І про що я тільки думала? Я взагалі не знаюся на промисловості, енергетиці, торгівлі — жодною з мов.

Делон усміхнувся. Домініка помітила, як його блакитна аура засяяла від упевненості та прихильності. Вони сіли на маленький divan у крихітній вітальні. Він знав про цю виставку все, це була його робота. Як мінімум шість техніків СВР за стінами спостерігали й записували цю сцену.

— І все? — спитав Делон. — За місяць я навчу тебе всіх необхідних французьких слів.

Він поплескав її по руці.

— Не хвилюйся.

Домініка притулилась до нього, взяла його обличчя у свої долоні і, як у водевілі, поцілувала в губи. Вона уважно рахувала час та природу свого поцілунку. Яким би товариським і показовим він не був, та все ж це вперше Делон відчув уста Домініки.

— Не хвилюйся, — повторив він тремтливо. Він відчував смак її губ. Блакитні слова рівномірно потемніли. Він прийняв рішення.

Домініка завжди виявляла інтерес до його праці, його дипломатичних обов’язків, і Делон звик описувати свою роботу, йому було приємно, що хтось так ним цікавиться. Тепер він мав змогу їй допомогти, і наступного вечора Делон прийшов до Надиної квартири одразу ж із посольства, зі своїм портфелем, з якого дістав звіт від торгового відділу на двадцять сторінок про інвестиційні проблеми та можливості в Росії. Він читав його разом із нею. Слово «конфіденційно» було надруковане згори та знизу кожної сторінки.

Більше зустрічей, більше документів. Коли Делон не мав змоги приносити оригінали чи копіювати їх, він фотографував документи на свій телефон. Вони працювали над технічними термінами, його французькими та її російськими. Як і належить учителю мови, Домініка легко засвоювала нову лексику, і він з наставницькою гордістю бачив, що вона може обговорювати як питання міжнародної торгівлі, так і енергетики. Делон був переконаний — він навчить її, зробить експертом. Він любить її, казав він собі.

Щоб владнати проблему з документами, які необхідно було виносити вечорами з посольства для подальшого навчання Домініки, Делон сам почав робити для неї копії, крок, важливий для СВР не стільки заради самих копій — камери на стелі над столом могли чітко сфокусуватись навіть на малесенькій комі, — а швидше як акт присвяти, незворотний крок до порушення правил безпеки посольства. Тепер Домініка була певна, він у її руках. Для Делона казка про «вивчення лексики» переросла в казку «навчання Наді», до якої він ставився з неймовірною відданістю, як і до всього, про що б вона не попросила. Ця мотивація була сильнішою за будь-які гроші, які вона мог­ла б запропонувати йому як агенту, сильнішою за будь-які погрози чи шантаж. Якщо він і розумів, що має справу з російською розвідкою, то ніколи цього не виявляв.

Симьонов стежив за прогресом і скликав ще одне зібрання, влаштувавши черговий цирк — бубонів про рух уперед, про необхідність укласти миршавого француза в ліжко.

— Давайте ви підете з ним до ліжка, — сказала Домініка Симьонову та чоловікам за столом. — Котрий з вас хоче його трахнути?

У кімнаті запала тиша.

Домініка спробувала заговорити м’якше.

— Слухайте, — сказала вона. — Наступний крок має бути надзвичайно делікатним.

Вона мала змусити Делона спочатку погодитись вийти на контакт з донькою, а потім попросити її надати оборонні секрети. Це було схоже на те, як ляльковод, смикаючи за мотузки й ведучи одну ляльку, контролює іншу, прив’язану до неї. Коли його донька перетне межу, Делон мав забезпечити її постійну участь.

— Щойно французькі оборонні документи почнуть потрапляти нам до рук, справу зроблено, — сказала Домініка.

Симьонов кисло слухав — вона його не переконала. План був надто складним. Ця diletantka забувала про субординацію. Та він вирішив ще почекати. Переконався в доцільності цього плану після чергової розмови в коридорі з генералом Корчним. Ветеран розвідки сказав, що повністю погоджується з необхідністю рухатись уперед, до якнайскорішого вербування, і поспівчував Симьонову, дізнавшись про упертість Домініки.

— Ці молоді офіцери, — сказав Корчной. — Розкажіть мені про неї більше.

***

Парадоксально, але сам боязкий Делон прискорив хід операції. Сидячи одного вечора на дивані разом з Домінікою,