Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Сходи, що кричать, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сходи, що кричать" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 81
Перейти на сторінку:
Люсі каже, що бачила тут, у будинку, Гостя.

— Так, бачила, — рішуче підтвердила я.

— У тебе є тут напохваті залізо? — провадив Локвуд. — Треба все перевірити.

Джордж потер очі й пошукав біля пояса, тим самим намагаючись підтягти свої здоровенні штани, що от-от мали сповзти небезпечно низько.

— Не знаю. Можливо. Зачекайте.

Він обернувся й зник у кімнаті. Після недовгої тиші звідти долинуло порпання. Через кілька секунд Джордж повернувся з поясом, накинутим через плече, як у ковбоя. Там було все: і магнієвий порошок, і соляні бомби, й каністри з залізними стружками, й навіть посріблена склянка, що висіла на мотузці. До того ж він ніс у руках моток ланцюгів, рапіру з оздобленим руків’ям, а з-за пояса піжами недбало стирчав ліхтарик. На ногах у Джорджа були величезні черевики. Ми з Локвудом вирячились на нього.

— Що? — перепитав Джордж. — Так, я зберігаю трохи знаряддя у себе в спальні. Якщо хочеш, бери соляну бомбу, Локвуде.

Локвуд брязнув своєю іграшкою:

— Ні, мені вистачить і цього.

— Як собі знаєш... То де він з’явився, той привид?

Кількома словами я пояснила їм усе. Локвуд віддав наказ, і ми вирушили сходами нагору.

На мій подив, дорога була вільна. Через кожні кілька сходинок ми зупинялись і слухали — та все марно. Зник моторошний холод, розвіявся примарний туман, мовчало моє внутрішнє чуття. Джордж із Локвудом усе старанно оглянули — попри те, що Джорджеві штани от-от мали впасти під тягарем знаряддя.

Нарешті ми зайшли до моєї спальні. Джордж увімкнув ліхтарик і обвів ним кімнату. Усюди було темно й тихо. Зібгана ковдра була там, де я її залишила, — біля мого розореного ліжка. Одяг зі стільця я скинула, коли прокрадалася до дверей; тепер він жужмом лежав на підлозі.

— Нічого немає, — мовив Джордж. — Ти справді бачила щось, Люсі?

— Звичайно, бачила, — зіпнула я, хутко підійшла до вікна й поглянула вниз на вулицю. — Хоч тепер, правду кажучи, не відчуваю нічого.

Локвуд став навколішки й зазирнув під ліжко.

— Як я зрозумів з твоєї розповіді, привид був слабкий — пересувався повільно, ледве відчував і себе, й те, що довкола. Інакше він неодмінно спіймав би тебе. Можливо, йому бракувало енергії, й він мусив повернутись до Джерела.

— І де ж нам шукати це Джерело? — запитав Джордж. — Яким таємничим чином воно могло з’явитись у кімнаті Люсі? Будинок чудово захищений. Сюди ніщо не могло проникнути... — Він зазирнув до моєї шафи, тримаючи напоготові рапіру. — Тут немає нічого, крім гарненьких блузок і спідничок... О-о-о, Люсі! Я ніколи не бачив, щоб ти надягала таке!

Я ляснула дверцятами шафи, мало не прищемивши його товсту руку:

— Я ж кажу тобі, Джордже, що бачила привида! Що я, по-твоєму, недобачаю?

— Ні. Ти, мабуть, просто помилилась.

— Ну, тоді...

— Це все дурниці, — перервав нас Локвуд. — Хіба що Люсі принесла сюди якийсь артефакт із підвалу. Люсі, ти часом не зробила це? Чи не взяла, скажімо, піратську руку, щоб розгледіти її зблизька, а потім забула повернути її на місце?

Я ледве стрималась від розлюченого крику:

— Що за нісенітниця! Звичайно ж, ні! Я навіть і не мрію про такі речі... такі небезпечні речі... ой...

— Нічого. Джордж теж раз по раз забуває склянку з привидом... — Локвуд поглянув мені в обличчя. — Що з тобою, Люсі?

— Ой... ой... нічого.

— Що з тобою? В тебе є щось небезпечне?

Я подивилася на нього.

— Так... — пошепки промовила я. — Думаю, що є.

Джордж із Локвудом разом обернулися до мене, ставши спинами до шафи й купи шмаття на підлозі. Тільки-но вони заговорили, як біля стіни спалахнуло сяйво. Просто з підлоги за ними виросла постать. Я бачила довгі, худі руки й ноги, сукню з жовтогарячими квітами, біляві локони, що майоріли, мов клуби туману, спотворене шаленою люттю обличчя... Я скрикнула. Хлопці обернулися перш, ніж пальці з гострими нігтями вп’ялися в їхні шиї. Джордж махнув рапірою, встромивши її в край моєї шафи. Локвуд якось химерно крутнув своєю іграшкою. Сила заліза вдарила привид: дівчина зникла. Хвиля холодного повітря прокотилась кімнатою, щільно притиснувши нічну сорочку мені до ніг.

Моя кімната на горищі занурилася в темряву.

Хтось із хлопців кахикнув. То був Джордж, що силкувався висмикнути на волю свою рапіру.

— Люсі... — Локвудів голос лунав небезпечно тихо. — Це було схоже...

— Так. Саме так... Пробачте...

Джордж нарешті витяг клинок. Тоді незграбно ступив убік і поставив рапіру вістрям біля своїх черевиків. Я побачила, як він спохмурнів, нахилився й підібрав щось біля стільця, з купи розкиданого одягу.

— Ой! — зненацька промовив він. — Яке холодне!

Локвуд узяв ліхтарик і освітив річ, що звисала з Джорджевих пальців. Трохи пом’ятий кулон крутився на тоненькому золотому ланцюжку.

Локвуд із Джорджем утупились у нього, а потім — у мене. Джордж узяв з пояса посріблену склянку, заховав туди кольє — й клацнув кришечкою.

Локвуд підняв ліхтарик — його промінь ніби мовчки звинувачував мене.

— Так, — промовила я. — Це кольє тієї дівчини... Е-е... ви ж знаєте, що я збиралася розповісти вам про нього...

Стоячи в пом’ятій нічній сорочці, в пов’язках, із розпатланим волоссям, я всміхнулася до них так лагідно, як тільки змогла.

12

Світанок наступного дня був теплий і ясний. Проміння листопадового сонця проникало через кухонне вікно — й весело осявало звичний тамтешній безлад. Яскравіли фарбами пакунки з кукурудзяними пластівцями, виблискували склянки й тарілки, кожна крихта й кожна крапля джему вигравали красою у вранішньому світлі. Повітря повнилося густими пахощами міцного чаю, грінок і яєчні з шинкою.

Проте мене це все анітрохи не тішило.

— Навіщо, Люсі?— допитувався Локвуд. — Я просто не розумію тебе! Як агент, ти мусиш повідомляти про всі знайдені артефакти! Особливо, якщо вони тісно пов’язані з Гостем. Їх треба зберігати належним чином!

— Так, я знаю.

— Їх треба ховати до посудини з заліза або посрібленого скла. Тільки тоді їх можна буде дослідити чи знищити!

— Знаю.

— Але ж ти сховала це собі в кишеню й нічого не сказала ні мені, ні Джорджеві!

— Я вже попросила пробачення! Раніше я ніколи так не робила.

— То

1 ... 31 32 33 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"