Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Йду. Мої черевики не досить водонепроникні, й, незважаючи на кілька светрів, моє пальто трохи затонке для цієї температури. В моєму організмі недостатньо жиру, з листопада до квітня я весь час мерзну. Йду вздовж Гаррісон, по Стейт-стрит. Проходжу Пасифік-Ґарден-Мішн, де безпритульні знайшли собі притулок і вечерю. Цікаво, що саме вони зараз їдять? Чи мають вони свято? Проїжджає кілька автомобілів. Я не маю годинника, але припускаю, що зараз близько сьомої. Тепер помічаю, що моє відчуття часу змінилося, здається, він збігає повільніше, ніж у інших людей. Кілька післяобідніх годин для мене можуть видаватись цілою добою, а поїздка в метро – епічною мандрівкою. Сьогоднішній день для мене нескінченний. Мені вдалося прожити значну частину дня, не думаючи занадто багато про маму, про аварію, про все таке… але зараз, увечері, коли прогулююсь, це накриває мене. Усвідомлюю, що голодний. Алкоголь вивітрився. Я майже біля «Адамс», і подумки згадавши, скільки в мене грошей, вирішую витратитися на вечерю в «Берґгофф», шанованому німецькому ресторані, що славиться своєю пивоварнею.

У «Берґгоффі» тепло й гамірно. Там досить багато людей, вони їдять чи просто стоять. Легендарні офіціанти у «Берґгоффі» бігають від кухні до столиків. Стою у черзі й зігріваюся поміж галасливих сімей та подружніх пар. Відтак мене садять за невеликий столик у головній залі, біля стіни. Замовляю темне пиво і тарілку качиних ковбасок зі шпецле[32]. Коли приносять їжу, повільно їм. З’їдаю весь хліб і розумію, що не пам’ятаю, чи обідав. Це добре, що дбаю про себе, що я не ідіот, – от, згадав про вечерю. Відкидаюсь на спинку крісла й оглядаю приміщення. Під високою стелею, темними панелями і фресками човнів вечеряють подружні пари. Вони провели день, бігаючи по магазинах, або ж у театрі, вони з приємністю обговорюють куплені подарунки, своїх онуків, квитки на літак і час його прибуття; Моцарта. У мене виникає бажання негайно піти на концерт, але сьогодні немає вечірньої програми. Тато, напевно, вже повертається додому з «Оркестр-голу». Я би сів у останньому ряду верхнього балкона (з точки зору акустики, це найкраще місце) і слухав би «Пісню про землю» чи Бетховена, або щось таке неріздвяне. Ну, гаразд. Можливо, наступного року. Перед очима раптом швидко промайнули всі Різдвяні свята в моєму житті; вони вишикувались одне за одним, чекаючи, щоб їх знову пережили, й мене переповнює відчай. Ні. На якусь мить я захотів, щоби Час витягнув мене з цього дня і переніс у інший, легший. Відтак мені стає соромно за своє бажання уникнути туги; мертвим потрібно, щоб їх пам’ятали, навіть якщо це виїдає нас зсередини, навіть якщо ми можемо лише вибачатися, доки це не втратить будь-якого сенсу. Не хочу затьмарювати цей теплий веселий ресторан сумом, який огортатиме мене наступного разу, коли буду тут з бабусею та дідусем, тому розраховуюсь і йду.

Повернувшись на вулицю, стою в задумі. Не хочу йти додому. Хочу бути з людьми, потребую відволіктися. Раптом зринає думка про бар «Лови Кайф», місце, де може статися що завгодно, – притулок ексцентризму. Ідеально! Підходжу до Вотер-Тауер-Плейс і сідаю на шістдесят шостий автобус до Чикаґо-авеню; виходжу на Деймен та сідаю на п’ятдесятий автобус, що прямує на північ. У автобусі тхне блювотою, я єдиний пасажир. Водій м’яким церковним тенором співає «Тиха ніч», і я бажаю йому щасливого Різдва, коли виходжу на Вабанші. Коли йду повз крамницю «Фікс Іт», починає падати сніг, кінчиками пальців ловлю великі мокрі сніжинки. Із бару долинає музика. Покинутий маревний залізничний шлях нависає над вулицею в блиску випарів натрію, коли відчиняю двері, хтось починає грати на трубі, гарячий джаз б’є мене в груди. Входжу в нього, мовби потопаю, власне, мені саме цього й потрібно.

Тут близько десяти чоловік, зокрема Мія, барменка. На крихітній сцені троє музикантів: труба, контрабас та кларнет, усі відвідувачі сидять у барі. Музиканти завзято грають, витискаючи з інструментів максимальну гучність, немов звукові дервіші, а я сиджу й впізнаю в мелодії «Біле Різдво». Підходить Мія й запитально дивиться на мене; голосно кричу:

– Віскі з водою!

– «Гауз»? – питає вона.

– Так, – вигукую у відповідь, і вона йде змішувати.

Раптом музика стихає. Дзвонить телефон, Мія підіймає слухавку: «Лови ка-а-айф»? Вона ставить переді мною алкоголь, і я кладу двадцятку на шинквас. «Ні, – говорить вона в трубку. – От трясця. Сам іди на фіг». Вона кидає трубку на апарат, наче м’яч у баскетбольне кільце. Якусь мить Мія стоїть розлючена, потім запалює «Пел-мел» і видихає на мене величезну хмару диму.

– Ой, вибач.

Музиканти сідають за стійку бару, й вона наливає їм пива. Двері в туалет містяться на сцені, тому я користуюся перервою між програмами, щоб відлити. Коли повертаюсь у бар, Мія вже поставила перед моїм стільцем ще один напій.

– Ти екстрасенс, – промовляю.

– Тебе легко передбачити. – Вона ставить попільничку на шинквас, про щось думаючи. – Чим займешся пізніше?

Розглядаю можливі варіанти. Зо два рази я приводив Мію додому, вона весела і все таке, але я справді зараз не в настрої для випадкових зв’язків. З іншого боку, тепле тіло – не так і погано, коли ти пригнічений.

– Планую сильно напитися. А ти що пропонуєш?

– Ну, якщо не сильно нап’єшся, ти би міг прийти до мене. А якщо не будеш п’яний в дошку, то коли прокинешся, міг би зробити мені величезну послугу: піти зі мною на різдвяну вечерю до батьків у Ґленко і відкликатися на ім’я Рейф.

– О, Боже, Міє. Я хочу померти від самої думки про це. Вибач.

Вона перехиляється через стійку й рішуче говорить:

– Давай, Генрі. Допоможи мені. Ти презентабельна молода людина чоловічої статі. Чорт забирай, ти – бібліотекар! Ти не оконфузишся, коли мої батьки почнуть питати, хто твої батьки і де ти вчився.

– Насправді, оконфужусь. Я побіжу прямо до туалету й переріжу собі горлянку. У будь-якому разі, який у цьому сенс? Навіть якщо я їм сподобаюся, то вони будуть роками мучити тебе запитаннями типу: «А що сталося з тим милим молодим бібліотекарем, з яким ти зустрічалася?» І що станеться, коли вони зустрінуться зі справжнім Рейфом?

– Не думаю, що