Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Так, обличчя перетворилися на звуки, а звуки стали обличчями, одні й інші відчутно штовхали, тисли.

«Повітря», — вчепилася вона йому в долоню.

«Варто мені відчути втіху… — аж тут він побачив піт на її сірому обличчі. — Зараз. Підводься. Допоможіть мені, місіс Мейс», — підтримуючи, вони вивели її на вулицю, де вона, захлинаючись, почала ковтати повітря.

«Лікаря, треба показати її лікареві».

«Не переймайтеся, нічого, — зауважила місіс Еллен Мейс. — Зі мною таке постійно трапляється. Ви пропустили трамвайчик, ходімо до мене. Ввімкніть свій апарат, дорогенька… Тут поруч… Вип’ємо чайку. У мене чарівний вигляд з вікна. Бачите, вона не проти. Тепер обережненько, ось так. — І додала таємничо: Згадайте вашу пораду: тримайте голову над водою, і все зайве спливе. Спливе».

Їх супроводжують згасаючі звуки співу, висока жінка із розпухлою ногою і малорослий старий, що непевно ступає, підтримують з двох боків шкапу зі здутим черевом.

Сморід у вестибюлі: пліснява? занепад?

«Посидимо, відпочинемо, а тоді піднімемося нагору. У мене розкішний краєвид. Нумо, допоможемо одне одному, от і дісталися».

Сморід просочився і до кімнатної клітини. Рукомийник із раковиною, обгорнутий клейонкою ящик замість кухонної шафи, газова плитка з трьома горілками. Штучні квіти, що від пороху стали безбарвними. І скрізь, де бачить око, фотографії: весілля, немовля, вечірка, канікули, закінчення школи, родина. З неширокої канапи під вузеньким вікном відкривається справді доволі гарний краєвид: скоси дахів і гребені океанських хвиль, що здіймаються, виграють і перекочуються під місячним світлом.

«Поки вода закипить. Перепрошую… це в кінці коридору», — Еллен Майс виходить.

«Ну, ти як — жива?» — мимовільно спитав він і присів, щоб подолати переляк; спробував всадовити її поруч. Вона його відштовхнула.

«Треба на повітря, — видихнула вона, стоячи на рівних й учепившись за шафу. А тоді із жахом у голосі додала: — Це після життя в просторому помешканні. З багатьма кімнатами».

«Тц-ц!».

«Пригадуєш, як вона жила? Вісім дітей. А тепер оця кімнатчина, мов труна».

«Вона платить оренду за неї».

«Усе життя стислося в одну кімнатчину мов труну. А скільки таких кімнат у них було… Лежу собі на ковдрі й слухаю, як вони розмовляють».

«Я тебе прошу, місіс Проворна-на-язик».

«Поки ти пив якось каву, я прогулялася і побачила, що тут потрібні талант Бальзака і Чехова, щоб змалювати все це дрантя, самотність, відкинутість».

«Старим тут краще, ніж у Старому світі!».

«Відкинутість, а вони співають, як блаженні! Роде людський, маєш вірити. Така стійкість заради чого? Щоб зогнивати, а не рости?».

«Зваж на свої бідні легені. Вони схлипують за кожним твоїм словом».

«Співають. З непрожитим життям у собі. Вона в убогій клітці зі своїми картками. Макс. Ти. Діти. Скрізь непрожите життя. Чи хтось тут чогось вартий? Протягом століть все це в нас, щоб зогнивати, а не рости».

«Труни, дрантя, рослини — це хвороба. Ти б прилягла. Ми викличемо лікаря».

«А коли прийде остання година. Ух, остання». — Від такої жахливої думки вона аж зіщулилась, схилилась на нього, схопила за руку (на мить знову відчуття ваги, далеке невиразне рокотання людяності), а тоді здушено і благаючи: — «Слухай… а чи не вкоротити нам разом собі віку?».

І чекаючи на відповідь — за безпорадною жалістю і страхом за неї (за неї), що відбилися на його обличчі, зрозуміла, що відбувалося протягом останніх місяців, і збагнула, що помирає.

«Їдьмо додому, — сказала вона за кілька днів».

«Ти що, готуєшся до забігу по горбистій місцевості? Через це відмовляєшся ходити навіть по кімнаті? Сидітимемо тут, як приписав Філ, доки оклигаєш після операції. Ти ж не порушиш наказ лікаря?».

Вона зрозуміла, що без вигадки його не переконати, тому змовкла. А згодом:

«Удома мені буде ліпше. Може, місцевий лікар не заперечуватиме?».

«А зима? А наші поїздки до Ленні та Клари? Ну, добре, — зауважив він сльози в її очах, — я напишу Філові й поговорю з місцевим лікарем».

Минали дні. А він не казав нічого. Приїхала Джинні й повела її на прогулянку, повз позабивані дешеві крамнички, закриті й затягнуті тентами атракціони, аж до краю пірса. Вони дивилися, як хвилі, що скочувалися, здіймалися новими, спостерігали за чайками у захмареному небі. Вітер приносив колючий пісок аж до того місця, де вони сиділи.

Вона не просилася спуститися кривими сходами до моря.

Вже лежачи у ліжку, поки він вийшов до крамниці, вона сказала:

«Джинні, тутешній лікар, я не можу його запитати. То запитай ти, чи можна мені вже їхати додому?».

Джинні подивилася на неї й відразу відказала:

«Звичайно, моя бідненька бабусенька. Тобі хочеться бути серед своїх речей, правда? Я ввечері йому зателефоную… Глянь, я тобі щось покажу, — вона витягла з торбинки велике незагорнуте печиво у вигляді маленької дівчинки. — Подивися, які в неї кучері… Ти мене добре чуєш, бабулю? І чарівні вії. Я щойно з будинку, де їх випікають».

«Ямочки на колінках, — здивувалась вона, підносячи фігурку до світла, повертаючи й уважно розглядаючи, — справжнє мистецтво. Вони кожну вирізають окремо чи роблять у формі?».

«Кожну окремо, — відповіла Джинні. — Якщо це дитина, то лише мати може її створити. Знаєш, бабулю, це є подобою реальної дівчинки, Росіти, яка померла вчора. Їй було три рочки. Pan del Muerto — хліб померлих. Така традиція в тій частині Мексики, звідкіля вони приїхали.

Вона продовжувала її вертіти й розглядати.

«Дивись, тут западинка на шиї, маленький хрестик