Читати книгу - "Дев'ять кіл Пекла і ти - моя, Артеліна Грудень"

- Ель, ну що ти? Знову не йдеш із нами? - Ліда стояла навпроти столу і намагалася спалити мене невдоволеним поглядом. - Та ми тебе за останній місяць лише кілька разів на обід забрати змогли! В тебе сумління є?
- Ні. Воно втекло від мене, - спокійно відповіла я, роблячи ковток  вже холодної кави. - Ніколи мені, дівчатка.
- Ель, взагалі-то зараз у всіх обід, - у розмову вступила Ніночка, яка до цього мовчала. Її долоня лежала вже на досить круглому животику, а сама дівчина нагадувала сонячну фею, здавалося, світло просто промениться з неї.
- Нін, - я важко зітхнула. - Подивися на мене. Я божеволію. Учора до десятої сиділа в офісі, а сьогодні, напевно, доведеться теж затриматися.
Якщо відверто, я вже справді почала міркувати над тим, щоб ночувати в офісі через ніч. 
- Ель, тобі слід подбати про себе. Мішки під очима і сірий колір обличчя нікого не прикрашають, - Ліда як завжди була прямолінійною і жодного разу не тактовною.
- Та й нервове виснаження у наявності, - додала Ніна, і вони обидві стали обходити мій стіл з різних боків. Ліда швидко і спритно, назбирала з мого робочого місця шеренгу кухлів і віднесла їх геть, а вагітна подруга простягнула мені жакетку:
- Давай, тобі потрібно продихнути повітря і попліткувати з нами. 
І погляд такий багатозначний, що відразу зрозуміло - мова піде про Лісоруба. А мені ж про нього нічого знати не треба! Зовсім-зовсім... і так почуваюся наркоманом, у котрого ломка. Відсутність одного нестерпного типу в житті, в особистому просторі, а якщо бути точніше, то... стоп, Еліно! Досить! Забудь цю думку, не продовжуй! 
- Нін, ти знаєш, чому я така?
- Знаю, тому що ти відповідальна, - усміхнулася блондиночка.
- Ні. Бо мало того, що повинна свою і голови відділу роботу тягнути, так ще й о третій годині ночі вислуховувати одповідь Григор'єва по телефону! Скажи, я схожа на батюшку?
Ніна насупилася:
- І не прохай. Не збираюся я жаліти цього негідника.
- Він-то тут до чого? - обурилася я. - Можеш йому помститися, ти мене пожалій, а? Побалакай із чоловіком, поясни, що ти від нього чекаєш, а чого ні. На яких умовах ладна бачити його у вашому з малюком житті.
- Ні на яких! - відрізала Ніна.  - Навіщо нам із сином зрадник? Він Лілії зраджував, і мене зрадить. Не вірю я, що такі змінюються. Тож краще від початку списати його з рахунків і будувати плани на життя без рожевих окулярів.
Я застогнала. От за що мені це? За довгий язик звичайно, за невміння вчасно замовкнути! Не здерла б із Ніни рожеві окуляри, спала б зараз безтурботно...
- Нін, але хоча б матеріально нехай допоможе і якщо захоче спілкуватися з малюком, чому ні? Григор'єв же не чудовисько.
Перед очима сам собою з'явився образ власного монстра - рідного батька. Погляд твердий, прямий, що помічає навіть дрібниці. Волосся трохи торкнуте на скронях сивиною, але старим такого навряд чи язик повернеться назвати. Високий, сухорлявий, вочевидь стежить за собою і займається спортом, і спина рівна, немов колись був військовим. Гарний собою навіть зараз, що вже говорити про минуле. Маму можна зрозуміти, чому вона не встояла, закохалася, довірилася. 
Я хитнула головою, проганяючи геть думки про батька. Немає йому місця в моєму житті, у моєму світі. Ми з ним із різних всесвітів. Нехай так і залишається.
- Добре, спробую поговорити, але якщо ти з нами підеш зараз на обід. Ти навіть не уявляєш, що ми про Лісоруба дізналися! Здається, у нього все-таки є серце і кохана жінка теж є!
Звичайно є - Марія, яка скоро виходить заміж за мого брата. У грудях боляче стиснуло. Напевно, сумління прокинулося. 
Я тихо шикнула на нього і примирилася зі своєю долею. Обід так обід. На перше мені сподобався курячий бульйон із перепелиними яйцями, дрібною локшиною і відвареним м'ясом. Легкий, корисний супчик, на який дівчатка виразно косилися і хитали головою.
- Ти розумієш, що це дитяче меню? - запитала Ліда.
- Усе найкраще - дітям, - спокійно відповіла я і навіть усміхнулася.
- Лід, не чіпай Елю. Адже вона ще зовсім дитина.
Хто б казав! Я вже було обурилася, але згадала, що вагітних ображати не можна, тому віджартувалася:
- Маю право! Моя дупа все ще вміщається в дитячі гойдалки.
Ось буквально на минулих вихідних ми з Кріс каталися на майданчику о першій годині ночі, пили з горла шампанське, роздивлялися зірки і базікали. Тож у мене якщо що навіть свідок є!
- Та ну тебе! - відмахнулася Ліда. - Ось зараз образимося, і не станемо розповідати, звідки в боса синець під оком.
Я мало ложку не впустила.
- Що? Синець? Він побився?
- З тебе сотка. Я перемогла, - Ліда простягнула долоньку, і Ніна, корча гримаси, вклала в неї купюру.
От же відьми. Закладаються, виходить, на подругу... Гаразд, ну й дідько з ними.
- То що сталося з Лісорубом? - поквапила я їх.
- Побився, - знизала плечима Ліда і виделкою наколола шматочок рибки, але до рота донести не встигла. Моя рука спіймала її зап'ястя. Ну вже ні. Нехай спочатку розповість, а потім вже їсть.
- З ким? Через що? Де? Коли?
- У-у-у, як усе заплутано, - усміхнулася Ліда. - Я ж казала тобі, що Елька запала на боса, а ти «бути такого не може. У неї принципи». 
Ліда розважалася, а я гнівалася. Чудово, що Ніночка, добра душа (для всіх, за винятком Григор'єва) почала розповідь:
- Сьогодні, десь годину тому влетів у приймальню чоловік. Мало не з ноги відчинив двері в кабінет до Костянтина Веніаміновича. Я вже хотіла охорону викликати, але бос попросив нас залишити їх наодинці з гостем і не турбувати.
- Ми мало не посивіли, коли почули звуки бійки. Ніна взагалі мало не народила.
- Лід...
- А що, скажеш брешу? Побіліла, за живіт схопилася і шепоче, як заводна, «треба викликати охорону».
- І? Ви викликали?
- Ні. Бос заборонив, отже, краще знає.
Мені дуже страшенно кортіло стукнути Ліду. Аж рученята засвербіли. А якби цей розлючений гість проломив голо босу?
- Згодом усе вщухло. І я вже зібралася зазирнути, як начальник сам викликав комунікатором, наказавши принести лід і дві склянки для віскі.
- І що далі? Вони ладнали?
- Ага, а ми підслухали. Вочевидь кнопку заклинило на апараті.
Ліда не відчувала себе провиною, а ось Ніночка почервоніла. Сумління, заколисане чи залякане, мовчало, а ось цікавість грала в сраці.
- Ну ж бо?
- Ель, тільки щоб нікому. Домовилися?
- Звичайно! Не тягніть. 
- Загалом, це був якийсь Рем. Він розлютився на те, що бос зібрався йти на чиєсь весілля.
- Здається, його власне або сестри. Ми не зрозуміли.
- Зате точно ясно було сказано, що наречену і боса в минулому пов'язувала романтична історія.
Я насупилася. Отже, Марія. Я знала, що в неї скоро весілля. Навмисно моніторила новини і навіть дивилася на фото брата і його нареченої. Через десять днів вони одружаться... чи ні. Дивлячись як налаштований бос. Чи правильніше казати Тан? Чомусь я все ніяк не в змозі з'єднати ці два образи в один і прийняти правду, що стрункий, гнучкий мажор Тан і мій чоловік-скеля Лісворуб - одна й та сама людина.
 - А він такий і каже. Я іншу кохаю. Влип я по-справжньому. Тож Малятку тільки щастя побажати прагну і все.
- А?
Прокинулася я. 
- Бос іншу кохає, не наречену! - мало не на всю кав'ярню вигукнула Ніна, а потім тихенько ойкнула і рот долонькою затулила.
Виходить, не Машу. А кого? Мене, чи що? Та ні... бути цього не може! Або може?