Читати книгу - "Підкорити айсберг, Яніна Стець"

“З чого ти взяв, що ховаюся?” — відповіла питанням на питання.

“Всі розважаються, а ти тут стоїш і сумуєш,” — відповів чоловік, підходячи ближче.

“Я не сумую, скоріше насолоджуюсь тишею і гармонією з природою,” — заперечила Ліка, дивлячись у далечінь. “А ти чому не з усіма?”

“Я теж вирішив побути наодинці з природою. Холодно?” — запитав Матвій, бачачи, як дівчина обіймає себе руками.

“Хіба зовсім трохи. Вечори вже трохи прохолодні, особливо в лісовій місцевості,” — відповіла Ліка, переводячи погляд на Матвія.

“Зачекай тут, я зараз повернусь,” — розвернувся і пішов у сторону котеджів. За кілька хвилин Матвій повернувся вже з пледом.

“Ось, тримай, а то захворієш, і як я без особистого асистента?” — чи то жартував, чи виправдовувався за проявлену турботу.

“Дякую,” — вона взяла плед з його рук і накинула на плечі.

“Чому не плаваєш? Більшість наших зараз в басейні.”

“Не вмію,” — чесно зізналася Ліка.

“Ого, на лижах кататися вмієш, а плавати — ні?”

“Чому тебе це так дивує?” — запитала дівчина, тісніше закутуючись у теплий плед.

“Зазвичай все навпаки: більшість людей вміють плавати і не вміють кататися на лижах.”

“Як бачиш, я екземпляр не середньостатистичний,” — віджартовувалася дівчина, а потім додала вже більш серйозно: “Але якщо чесно, завжди хотіла навчитися, маю на увазі плавати.”

“Що завадило?” — запитав Матвій, запустивши камінець у воду, і той пострибав, залишаючи за собою кола на воді, прямо як у дитинстві.

“Якось нагоди не було, та й охочих навчити теж,” — чесно зізналася Ліка.

“Що ще ти не вмієш, але хочеш навчитися?”

“О-о, цей список величезний!” — вигукнула дівчина.

“І все ж?”

“Я не вмію водити, але дуже хочу навчитися. Ще готувати — ну не те щоб зовсім не вмію, але кулінар з мене так собі. Це притому, що бабуся в мене просто супер господиня. Не вмію гарно фарбуватися, теж хочу виправити цей недолік. Не вмію кататися на самокаті, ну і ще купа всього іншого.” Ліка розказувала з такою легкістю, ніби хвалила себе, а не навпаки. “А ти? Що ти не вмієш?”

Матвій замислився на кілька секунд, а потім відповів: “Я вмію все.” Ліка не могла розібрати, чи він жартує, чи говорить серйозно.

“А я здається знаю, чого ти не вмієш,” — з веселими нотками в голосі припустила дівчина.

“І чого ж?” — запитав Матвій, припіднявши одну брову.

“Ти не вмієш визнавати свої слабкості.” Голос був жартівливим, але Ліка вірила у свої висновки.

“Все правильно, просто в мене їх нема,” — самовпевнено заявив чоловік.

“А мріяти ти вмієш?” — раптом запитала дівчина.

“Мріяти…” — Матвій розтягнув це слово, ніби пробував його на смак. “Я не вірю в мрії, я вірю в цілі та планування…”

“Але ж це так нудно!” — вигукнула дівчина. “Мрії роблять життя більш яскравим, наповненим…”

“Як на мене, це просто романтична маячня. Який сенс мріяти і нічого не робити, чекати, поки хрещена фея перетворить гарбуз у карету?”

“А хто сказав нічого не робити? Як одне заважає іншому?”

“А ти про що мрієш?” — раптом запитав Матвій.

“Я, на відміну від тебе, мрію багато і про багато що.”

“А якщо предметно?”

“Не скажу, а то ще не збудеться,” — пожартувала дівчина, мило посміхаючись.

“Ось де ви, а ми вже обшукалися!” — Ірина перервала їх усамітнення. “Ходіть, там всі зібралися біля вогнища.”

“Вже йдемо,” — за обох відповіла Ліка, хоча йти насправді не хотілося.