Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Ніхто не ризикує виводити мене на вулицю, хоч кров мені сяк-так і зупинили. От тільки наскільки дієво — невідомо. 

Коли виходжу, голова трохи паморочиться, я майже нічого не бачу, все ніби на засвіченій фотоплівці. Де це кляте таксі? Раптом мого плеча хтось торкається:

— Щось трапилося? — я озираюсь і бачу Енн, яка з тривогою дивиться на мене.

— Що ти тут робиш?  — питаю здивовано. Одночасно з цим до нас підʼїжджає моє таксі.

— Була в гостях у подруги, вона живе в тому будинку, — показує на сусідню з баром будівлю. — Зібралася їхати додому, аж тут побачила тебе. Ти хворий? В иглядаєш дуже блідим..

— Заведи мене додому і не дай відключитися… Таксі підʼїде до сусіднього будинку…

 — Так, добре, — вона бере мене під руку. Тут я бачу таксі, що під’їжджає. — Це воно?...

***

Ми заходимо до під’їзду, Енн продовжує підтримувати мене.

— Може, треба все ж викликати лікаря? — питає вона, коли ми заходимо до квартири. 

— У мене все є, там, у вбиральні, — кажу коротко. Почуваюсь фігово, перевʼязка починає кровоточити. Рану треба зашити, але чи зможе Енн? — Вишивала колись хрестиком? 

 — Так, а до чого це? — вона підозріло дивиться на мене.  — Ти що, поранений?

— Візьмеш все в ванній, там є і спеціальна голка з ниткою, — кажу, вже коли вона вкладає мене на ліжко, питання її ігнорую, треба залишатись в свідомості якомога довше. — Тягни всю аптечку сюди. 

Вона йде до ванни і швидко повертається з аптечкою. Допомагає мені зняти светр і зойкає, коли бачить закривавлену пов’язку.

 — А якщо у тебе внутрішня кровотеча? Ти можеш померти, я ж не лікар! Я проходила курси першої допомоги, але раптом все серйозніше, ніж здається?

— То просто подряпина, все нормально, я знаю, — я торкаюсь її руки. — Ти можеш зробити це. У тебе все вийде. Я довіряю тобі. 

Я обманюю. Моє життя зараз дійсно залежить від Енн. Я не можу піти в лікарню, не можу викликати швидку. Я підведу Бога і всю операцію, якщо мій телефон потрапить до поліції, я не можу так вчинити. 

Вона виглядає блідою і нещасною, але починає обробляти рану антисептиком, а потім зашиває її. Коли все закінчено і накладена свіжа пов’язка, Енн дивиться на мене:

— В тебе є щось випити? Мені треба терміново зняти стрес!

— Віскі на кухні, — я махаю рукою в бік дверей зі спальні. Очі злипаються. — Не ходи до мого кабінету. У мене там камери, — додаю і провалююсь в сон…

***

Коли я прокидаюсь, то в першу чергу погляд падає на Енн, яка згорнулась калачиком на краю ліжка і міцно спить. Ніби відчувши мій погляд, вона розплющує очі.

— Як ти? — чую стурбований голос. 

— Все добре. Ти врятувала моє життя… — я обіймаю її однією рукою, не рухаючись, бо рана все ще болить, а потім додаю: — Мене поранили навмисно… Але я сам нарвався. Це було необачно. Якби не ти, все б зруйнувалося… Я б помер. 

 — Ти голодний? Давай я приготую щось легке, вівсянку, наприклад… Зроблю свій фірмовий чай, і тобі одразу стане легше…

— Треба купити ще антибіотиків… Ти вчора дала мені останні. Щоб не було зараження. 

— Добре, зараз збігаю в аптеку. 

— Не в найближчу, десь хоч трохи подалі від мого будинку, — додаю я. — Ти будеш мовчати, правда?

 — Звісно, — вона цілує мене в щоку. — Зараз збігаю по ліки, а тоді приготую сніданок. Допомогти тобі? Ти мабуть хочеш сходити до ванної?

— Ні, я сам, — я намагаюсь встати, але різкий біль знову змушує лягти. — Чорт… Це, певно, виглядає жалюгідно, — я зітхаю. — Допоможи мені…

Вона знову бере мене під руку і допомагає дістатися до вбиральні, а потім знову вкластися в ліжко. Тоді йде в аптеку, пообіцявши повернутиися дуже швидко.

Я тягнусь до мобільного, треба перевірити сайт, перевірити чат з Вершниками. Але коли розблоковую екран і переходжу до відкритих програм, бачу, що "Сафарі" відкрито на сайті петицій в моєму адмінському профілі, а я завжди закриваю всі браузери…