Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Почути голос хлопчика було для мене не новиною, після мого сну. Але, тим не менш, я здивовано дивилася на нього.

- Чому ти заговорив саме зараз? - перше питання, яке з'явилося в мене в голові, було нашвидку озвучено. - Ми з тобою бачилися стільки разів, але ти завжди мовчав. Навіть, в моїх снах.

- Тому що там твій світ, а тут - мій, - він обернувся та кивнув вглиб.

- Твій світ? - здивувалася я та з сумнівами ступила на першу сходинку. - Це який?

- Той, в якому живуть ті, з ким краще не зустрічатися, - тихо сказав хлопчик. - Тут є багато такого, чого тобі краще не бачити, Есмі.

- Але мені подобається бачитися з тобою, - здивовано сказала я. - І, чесно, на страшного монстра ти не схожий.

- Я - так, - впевнено сказав Джейкоб. - Але є інші. Не прості застрягли. А ті, хто намагається пробитися в цей світ.

- Пробитися? - здивувалася я. – Це як?

- Цей світ - Джейкоб задумався, Намагаючись підібрати правильні слова. - Існує як проміжок між світом живих та мертвих. Тут ті, хто захотів залишитися ближче до свого минулого. І ті, хто вирішив прийти звідти до вас. Щоб помститися, або нашкодити. Їх утримують тут.

- Нічого собі, - зітхнула я та ступила на наступну сходинку.

- Найгірше те, що з'явився хтось серед вас, хто навмисно хоче випустити їх на свободу, - хлопчик став говорити ледве чутно.

- Хто це? - підійшла я до нього ще ближче, щоб чути його.

- Не знаю, - похитав він головою та вказав на двері. - Але хтось відкрив їх.

- Я думала, що це ти зробив, - стало якось не по собі, та я ще ближче підійшла до хлопчика. - Кому це треба?

- Тому, хто хоче когось повернути, - занадто спокійно, як на мене, говорив хлопчик. - Або, набрати безбаштову армію.

- Ну, багато хто хоче повернути тих, кого втратили, - зауважила я.

- Але не всі при цьому втрачають й частину себе, - почувся приємний оксамитовий голос звідкись знизу.

Настільки приємний м'який тембр змусив здригнутися. І не тільки від несподіванки. Здавалося, такого красивого голосу я ще не чула. Він пробудив в мені дивне почуття, які, здавалося, вже в минулому.

Виглянувши з-за Джейкоба, я побачила знайому копицю білосніжного волосся, яке лягало в невеликому безладді на міцні плечі.

- Ну, ні, Ви теж привид? - невдоволено вигукнула я.

Так, це було вище моїх сил. Переді мною на сходах стояв той самий професор, в реальності якого я весь час доводила Райану й собі. Той, чиє фото було в Тіффані. І той, кого я весь час шукала в натовпі.

- Ні, - похитав чоловік головою так сильно, що його волосся захлопало по щоках. - Я не привид та не живий.

- А хто тоді? - вийшовши з-за спини Джейкоба, та зробивши пару кроків вперед, спитала я.

- Я замерзлий, - спокійно почав пояснять блондин. - Мене прокляли на існування між світом живих та мертвих. Хоч, я і не заслуговував такого покарання.

- Хто вас так? - я здивовано дивилася на чоловіка.

- Всі учасники останньої магічною війни, - сумно зітхнув чоловік та, навіть, опустив погляд. - Мене звати Алекс Фрост і я декан повітряного факультету, який заморозили разом зі мною.

- Ви брат професора Фроста? - здивувалася я.

- Саме так, - посміхнувся чоловік. - У ті дні, коли це сталося. Мене підставили. Звинуватили у всіх проблемах та прийняли рішення проклясти. Навіть, мій брат був за це. Поки не усвідомив, на що підписався.

- Щось пішло не так? - я уважно слухала кожне його слово, продовжуючи закохуватися в цей нереально красивий голос.

 - Ми близнюки, - засмучено відповів він. - Ми пов'язані невидимою ниткою життя. І, поки я заморожений в цьому світі, він заморожений в світі живих. Зараз мій брат повинен виглядати, як проїдений досвідом чоловік, що наближається до середини свого століття. Замість цього, він, як і я, застиг. За ним все так само бігають студентки, думаючи, що потрапили на молодого професора. Але, за лицем молодого чарівника, ховається немолодий чоловік. Думаю, мій брат втомився від такого життя. І хоче знайти спосіб, як продовжити старіти.

- Але, хіба, це не здоровий бути завжди молодим? - не зовсім розуміла я пориви та ідеї, які мені розповідав Алекс.

- Здорово, коли всі навколо молоді, - кивнув він. - Але, тоді, коли всі твої друзі старіють, а ти виглядаєш, як підліток на їх фоні, перспектива бути завжди молодим не така вже барвиста.

- Здається, починаю розуміти, - кивнула та підійшла ближче до чоловіка. - Так, виходить, Ви не померли?

Я стояла та відверто витріщалися на професора. На його яскраво-сині очі, акуратно окреслені губи, ніжний овал обличчя та добрий погляд. Якщо декана Терраніса вважали красенем, то зовнішній вигляд його брата був просто неземним.

- Есмі, ти на мене безсоромно вирячилася, - він поплескав мене по плечу, що викликало чимало болю через уколи та стільки ж здивування.

- Ви можете до мене торкатися? - я здивовано потрясла головою та знову втупилася на декана повітряного факультету.

- Як і Джейкоб, - кивнув чоловік.

- Через це місце? - моєму здивуванню не було меж.

- Через тебе, люба, - зітхнув чоловік. - У тебе рідкісний дар. Ти страж нашого світу.

- Я хто? - сьогоднішня ніч була сповнена на сюрпризи.

- Вірніше, ти будеш вчитися все життя, щоб стати ним, - Алекс похитав головою.

- Коли це станеться, ти зміниш мене, - до нас підійшов Джейкоб. - Я перший, хто помер на цьому острові та був приречений стати хранителем. Пробач, Есмі. Я б не хотів тебе приректи на це. Але не мені, і не тобі вирішувати. Хранителі народжуються раз на століття. Ніхто не знає, хто та коли саме стане наступним.

- Може, це якась помилка? - на очах виступили сльози від такої інформації. - Я ж найзвичайнісінька.

- Пробач, - похитав головою Алекс. - Головна відмінність стража в тому, що він нас бачить.

- Але, може, вас всі бачать? - з надією в голосі запитала я.

- Ти забула, що мене ніхто не бачив з тих, хто був з тобою поруч? - Джейкоб спустився на пару сходинок. - Втім, може, тобі й сподобається. Тут є з ким побалакати. Правда, з живими зв'язок не налагоджується. Вони вічно придумують якісь дуже логічні пояснення моїм витівкам.