Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Себ підняв брови.

— Що?

— Я не бачила його, але… щось залишило мені ось це.

Вона простягнула руку, розкриваючи долоню, де лежав срібний перстень.

Себастіан узяв його, крутив у пальцях, уважно роздивляючись.

— Виглядає якось занадто… — він нахилився ближче, — автентично. Це що, вікінгські прикраси?

— Я не знаю.

— Може, просто хтось загубив?

— На моєму балконі?

Себ замовк, а потім зітхнув.

— Окей, визнаю, це дивно. Але ти ж не думаєш, що…

— Я нічого не думаю, — різко відповіла вона.

Брехня.

Їй здавалося, що перстень — це не випадковість.

Що хтось хотів, аби вона його знайшла.

Що цей хтось досі десь поруч.

Опівдні Астрід знову стояла на балконі.

Вона вдивлялася в провулок, де минулої ночі бачила темну постать. Тепер там не було нічого, лише кілька машин і мокрий асфальт.

Але вона відчувала це.

Невидиму присутність.

Щось чекало.

Її шкіру вкотре обсипало мурашками.

Того ж миті вітер зірвав із даху кілька сухих листків, і вони закружляли в повітрі. А разом із ними, наче нашіптуючи, пролунав тихий голос.

— Ти мене чуєш?

Астрід різко обернулася, але поруч нікого не було.

Тільки її відображення у вікні — зі здивованими очима й прискореним диханням.

І тоді вона зрозуміла.

Голос лунав не ззовні.

Він лунав у її голові.