Читати книгу - "Леопард"

— Послухайте-но, — проскиглив чоловік, тицяючи пальцем у скельце годинника «Таг Хоєр». — Мені конче потрібно встигнути на останній літак до Стокгольма.

— Гарно було біля штолень, — додав Харрі. — Найкращий краєвид на місто.

— Еге ж, — згодився Ейстейн. — Якби союзники лише спробували, німці б їх усіх уколошкали.

— Авжеж, — усміхнувся Харрі.

— Розумієш, ми заприсяглися, й обіцянки ніхто ще не зраджував, — ні він, ні я, ні Валянок, — пояснив Ейстейн чоловікові у костюмі, котрий відчайдушно вдивлявся у темряву за склом, силкуючись побачити вільне таксі. — Якщо прийдуть ці бісові союзники, ми їх усіх поб’ємо на решето. Отак! — Ейстейн підняв уявного автомата й, націлившись на чоловіка, натиснув на спуск. Чоловік із жахом глянув на пришелепуватого водія й аж заквоктав, так що дрібні краплини слини крапнули на відпрасовані чорні штани. І, судомно зітхнувши, розчахнув навстіж дверцята й вивалився у дощ.

Ейстейн розреготався.

— Ти засумував за домівкою, — сказав він. — Тобі знову захотілося танцювати з Кіллер Квін у ресторані «Екеберг».

Харрі засміявся й захитав головою. У боковому склі він зауважив, що чоловік кинувся у бік Національного театру.

— Це через мого батька. Він хворіє. Йому небагато лишилось.

— Трясця! — Ейстейн знову натиснув на газ. — Добрячий він чолов’яга.

— Дякую. Я подумав, ти маєш знати.

— Авжеж. Скажу своїм старим.

— Приїхали, — мовив Ейстейн, коли вони припаркувалися біля гаража коло жовтого дерев’яного особнячка в Уппсалі.

— Еге, — відповів Харрі.

Ейстейн затягнувся так різко, що здавалось, цигарка от-от спалахне, — глибоко, до самісіньких легенів, і випустив дим із довгим булькотливим хрипом. Потім, схиливши голову на плече, струсив попіл у попільничку. У Харрі солодко шпигнуло в серці. Скільки разів він уже бачив Ейстейна саме за цим заняттям, бачив, як він відхиляється убік, наче цигарка така важка, що він просто втратить рівновагу. Схилена набік голова. Попіл сиплеться на долівку у шкільній курилці, в порожню пляшку з-під пива на вечірці, куди вони заявилися без запрошення, на холодну сиру бетонову долівку в штольні.

— Життя страшенно несправедливе, — мовив Ейстейн. — Твій батько не пив, ходив на прогулянку щонеділі й працював учителем. А мій батечко чаркував, працював на фабриці «Кадок», де всі нажили собі астму й якийсь дивний висип, і не рухався ані на міліметр, щойно діставався дивана. І здоровий, як віл.

Харрі пам’ятав фабрику «Кадок». Чи то «Кодак», якщо читати назву у зворотному напрямку. Хазяїн, котрий походив із Сюнмьоре, прочитав, що власник назвав свою фабрику фотоапаратів «Кодак» тому, що цю назву легко вимовити й запам’ятати будь-якою мовою світу. Але «Кадок» закрили й забули про неї багато років тому.

— Усе минає, — мовив Харрі.

Ейстейн кивнув, ніби стежив за напрямком його думок.

— Зателефонуй, якщо матимеш потребу, Харрі.

— Гаразд.

Харрі дочекався, поки затихне скрегіт коліс по гравієвій доріжці, потім відчинив двері і зайшов. Увімкнувши світло, постояв, поки двері за ним не зачинилися. Запах, тиша, світло, що впало на гардеробну, — все промовляло до нього, ніби він занурився у басейн зі споминами. Вони огорнули його, зігріли так, що перехопило подих. Він стягнув з себе плащ і роззувся. А потім почав обходити кімнати. З однієї в іншу. З року в рік. Від батька з матір’ю до Сестреняти й врешті до власної персони. Його хлоп’яча кімната. Плакат з «The Clash», саме той, на якому вони ось-ось розтрощать гітару об землю. Він ліг на постіль, вдихнув запах матраца. Й заплакав.

Розділ 21. Білосніжка

Була за дві хвилини восьма. Мікаель Бельман ішов угору вулицею Карл-Юханс-гате, однією з найскромніших головних вулиць міста. Він знаходився у самій серцевині Норвезького королівства, у нульовій точці, на перетині осей. Ліворуч — університет із науками, праворуч — Національний театр із культурою. За спиною, у Палацовому парку, — правлячий королівський дім. А попереду — влада. Зробивши триста кроків, рівно о восьмій він зійшов кам’яними сходами до головного входу у стортинг. Будівля, як і більшість будівель у місті, не була ані великою, ані величною. То й охорону мала незначну. За охоронців правили ще й двійко левів з грорюдського граніту обабіч пагорка, що височів тут.

Бельман підійшов до дверей, котрі безшумно розчинилися ще перед тим, як він устиг штовхнути їх. Увійшов і зупинився, роззираючись навсібіч. Перед ним виріс охоронець, увічливо, але рішуче показуючи у бік рамки металошукача марки «Джилардоні». За десять секунд вона показала, що Мікаель Бельман не озброєний і з металевих речей має лише пряжку на ремені.

Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стійки бюро перепусток. Худючий чоловік Маріт Ульсен потиснув комісарові руку й рушив уперед, наче на автопілоті, увімкнувши свій голос гіда:

— Стортинг, триста вісімдесят співробітників апарату, сто шістдесят дев’ять депутатів. Зведений у 1866 році за проектом Еміля Віктора Ланглета. До слова, він був шведом. Це Сходова зала. Мозаїка з каменю називається «Суспільство», створена Ельсе Хаген у 1950-му. Портрети королів написані…

Вони піднялися у хол, котрий Мікаель не раз бачив по телевізору. Кілька людей спішно проминули їх — лише незнайомці. Расмус пояснив: щойно закінчилась нарада однієї з комісій, але Бельман його не слухав. Він думав про те, що все це — коридори влади. Він розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистість, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бісова невибагливість, вада, якої ця маленька й донедавна бідна демократична країна на півночі Європи ніяк не позбудеться. Але він, Бельман, повернувся сюди. І якщо йому там, серед вовків Європолу, не вдалося дістатися вершини, то він напевно досягне вершин тут, підім’явши карликів та другосортних копів.

— Під час війни всю будівлю займала контора Тербовена[43]. Нині ніхто таких величезних офісів не має.

— Що ви можете розповісти про свій шлюб?

— Перепрошую?

— Ви з Маріт сварилися?

— Е-е-е… ні. — Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. — Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?

Мікаель Бельман кивнув.

— Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.

— Вона вас зраджувала?

— Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.

«Бо вона була така товста?» — так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.

— А ви, Ульсене, ви її