Читати книгу - "Незнайко на Місяці"

ним очі супротивникам. В повітрі у всіх напрямках літали різні важкі речі: кухлі, ложки, миски і навіть черевики. Чавунна грубка була перевернута, і дим з неї валив прямо в приміщення. В усьому цьому гармидері ніхто не почув, як загримів ключ в замку. Двері несподівано відчинилися, і в каталажку, як вихор, увірвалося четверо поліцейських: Дригль, Сигль, Жмигль і Пхигль. Усі четверо були одягнені в прогумовані електрозахисні плащі з капюшонами і озброєні надтовстими вдосконаленими високовольтними електричними кийками. Кинувшись в саму гущу бійки, вони почали тицяти електричними кийками тих, що билися — кого в лоб, кого в ніс, кого просто в шию або потилицю. Електричні іскри з тріском сипалися направо й наліво. Приголомшені електричними ударами, коротульки падали як підкошені. Незнайко теж полетів сторчака, зазнавши на собі сильний електричний удар в вухо. Чорноокий коротулька що впав поряд з ним штовхнув його рукою і прошептав:

— Повзи швидше вбік. Треба сховатися під полицею. Хутчіше!

Вони обоє по-пластунськи відповзли убік і сховалися під полицею — геть як два таргани в шпарці. Не пройшло й п'яти хвилин, як усі коротульки валялися на підлозі мов дровиняки. Як тільки хто-небудь з них робив спробу встати або хоча б починав ворушитись, усі четверо поліцейських підбігали до нього й починали жалити з усіх боків електричними кийками. Кінчилося тим, що ніхто вже не намагався стати на ноги й навіть не ворушився.

Окинувши поглядом переможця поле бою і впевнившись, що всі коротульки лежать нерухомо, поліцейський Дригль набрав з-під крана відро води й залив вогонь, який усе ще палав у перекинутій грубці. Вся каталажка вмить наповнилась густою парою.

— Ось вам! — пробурчав Дригль, кидаючи порожнє відро на підлогу. — Тепер і в лазню не треба буде йти!

Це зауваження Дригля викликало гучний регіт Сигля, Жмигля і Пхигля. Нареготавшись досхочу, поліцейські вишикувалися в одну шеренгу й відступили на вихідні позиції. Грюкнули двері. Забрязкотів ключ у замку. Стало тихо. Навкруги все ніби вимерло. Потім з-під полиць один за одним почали вилазити коротульки, що поховалися там на початку бою. Це були найрозсудливіші мешканці каталажки, котрі знали, що хоч з якої причини виникне бійка, вона неминуче закінчиться появою поліцейських, від яких перепаде всім без розбору: і правому й винуватому. Через деякий час приголомшені ударами електричних кийків теж почали приходити до тями і розповзатися на свої місця.

Відлежавшись на полицях і перепочивши після бійки, всі заходилися розшукувати свої речі і наводити лад у приміщенні. Кілька коротульок поставили на місце перекинуту грубку і знову затопили її. Поступово навели лад, познаходили всі речі. Тільки Стрига ніде не міг знайти Незнайків капелюх.

— От бачиш, що ти наробив! — кричав він на Незнайка. — Я тобі гроші віддав, а капелюх де? Тепер у мене ні грошей, ні капелюха.

— Ну нічого, — втішав його Чубар. — Ми йому цього не простимо. Він нам заплатить за капелюха. Завтра ми до нього візьмемося, а тепер пора спати.

Вони обоє полізли на свої полиці. До Незнайка підійшов Козлик:

— Ти, Незнайку, видно, і справді дурник. Навіщо свою капелюха віддав? Чи, може, тобі на острів Дурнів захотілося?

— А який це острів? — спитав Незнайко.

— Хіба ти нічого не чув про острів Дурнів? — здивувався Козлик.

— Нічого, — признався Незнайко.

— Ну то послухай. У нас тут все можна. Не можна тільки жити без даху над головою і ходити по вулиці без сорочки, без капелюха чи без черевиків. Кожного, хто порушить це правило, поліція ловить і відсилає на острів Дурнів. Вважають, що коли ти нездатний заробити собі на житло й на одяг, значить, ти безнадійний дурень і тобі місце саме на цьому острові. Деякий час тебе там і годуватимуть, і поїтимуть, і пригощатимуть чим захочеш, і нічого робити не треба буде. Знай собі їж та пий, веселися та спи, та гуляй скільки влізе. Від такого безглуздого проводження часу коротулька на острові поступово глупіє, дичавіє, потім починає обростати шерстю і зрештою перетворюється на барана чи на вівцю.

— Не може бути! — вигукнув Незнайко.

— Ну от! — усміхнувся Козлик. — Я тобі кажу правду.

— Чому ж коротульки перетворюються на овець?

— Там, розумієш, повітря якесь шкідливе. Все це від повітря. Кожен, хто не працює й живе без турбот, рано чи пізно стає там вівцею. Багатіям, що живуть на острові Дурнів, це вигідно. Спочатку вони витрачають гроші, щоб годувати коротульок, дають їм можливість байдикувати, а коли коротульки перетворяться на овець, їх можна годувати травою і ніяких грошей витрачати не треба.

— А які це — багатії? — спитав Незнайко. — У нас ніяких багатіїв нема.

— Багатії — це ті, у кого багато грошей.

— А для чого це багатіям, щоб коротульки перетворювались на овець?

— Наче ти не розумієш! Багатії примушують стригти цих овець, а вовну продають. Великі капітали наживають!

— А чому багатії самі не перетворюються там на овець? Хіба на них шкідливе повітря не впливає?

— Повітря, звичайно, впливає і на них, але в кого є гроші, той і на острові Дурнів непогано влаштується. За гроші багатій побудує собі будинок, у якому повітря добре очищається, заплатить лікареві, а лікар пропише йому пілюлі, від яких шерсть відростає не так швидко. Крім того, для багатіїв є так звані салони красоти. Коли якийсь багатій наковтається шкідливого повітря, то мерщій біжить у такий салон. Там за гроші йому робитимуть усілякі припарки і притирання, щоб бараняча морда була схожа на звичайне коротульчине обличчя. Правда, ці припарки не завжди добре помагають. Глянеш на такого багатія здалеку — наче нормальний коротулька, а придивишся зблизька — простісінький баран. Одне тільки, що гроші в нього є, а дурень дурнем, чесне слово! Проте нам пора спати. Ходімо пошукаємо тобі полицю, — закінчив Козлик.

Вони почали тинятися поміж полицями, шукаючи вільне місце. Зненацька хтось торкнув Незнайка за плече. Незнайко підвів голову і побачив на горішній полиці чорноокого коротульку, який поміг йому сховатися від поліцейських під лавкою.

— Залазь сюди, — зашепотів чорноокий. — Тут поряд полиця вільна.

Незнайко швиденько заліз на полицю.

— Ти, Незнайку, тримайся біля мене, — сказав чорноокий. — Я тебе не дам скривдити, а то ти, видно, і справді звідкілясь здалеку й зовсім не знаєш тутешніх правил.

— А як тебе звати? — спитав Незнайко.

— Моє ім'я Мигс, але ти можеш звати мене просто Мига.

Незнайко влігся на полиці і вже хотів заснути, аж раптом згадав про Пончика.

— Матінко! — скрикнув він. — А Пончик же там лишився!

— Який Пончик? — здивовано спитав Мига.

Незнайко почав розповідати Мизі, як вони летіли в