Читати книгу - "За браком доказів"

— Як почувається підсудний? — запитала Ельсе Беате Тюне. — Чи варто нам сподіватися таких нападів, як учора, пане Бренне?

Був ранній ранок, суддя покликала нас на нараду, мене й Ґабріеллє Соммер.

— Хтозна, — відповів я. — Вчора ввечері розмовляв з його лікарем, домовилися, що дозу заспокійливих ліків йому трохи збільшать.

— Ліпше хай спить, ніж буянить, — сухо завважила Ґабріеллє.

— Хіба? — заперечив я. — За норвезьким кримінальним кодексом, підсудний повинен бути присутній під час основних судових слухань. І не лише фізично, а й ментально.

Ґабріеллє іронічно скривилася.

— Спить він чи ні, не відіграє ніякої ролі. Твій клієнт, Бренне, однаково нічогісінько не сприймає з того, що відбувається в залі суду.

— Дуже дивна позиція, пані прокурор.

— Дайте мені спокій з вашими дискусіями, — урвала нас суддя. — Ми маємо підсудного, який, без сумніву, не є здоровий і потребує медикаментів, щоб більш-менш стерпно функціонувати. А ви тут змагаєтеся, хто з вас мудріший! Звісно, треба було б призначити йому судового опікуна, щоб, за необхідності, продовжувати процес без його присутності. На мою думку, ви обоє відповідальні, аби до цього не дійшло, мусимо зробити все від нас залежне, зважаючи на ситуацію. Хочу бачити співпрацю і спільне розуміння викликів, а не сварки. Ясно?

Я мовчки кивнув. Ґабріеллє щось буркнула, певно, на знак згоди.

Ельсе Беате Тюне глибоко перевела подих.

— Що ж, починаймо новий день, дітки!

Я час до часу поглядав на Маґнуса Саннторва. Він був доволі притомний, але мене не полишало відчуття, що він і далі перебуває у своєму світі, далекий від усього, що відбувалося навколо. Мабуть, прокурор таки мала рацію: не має ніякого значення, спить він на суді чи ні.

Я і сам ледве поборював сонливість, доки Ґабріеллє одного за одним викликала свідків, і всі вони докладали свій пазл у загальну картину обвинувачення. Час до часу я виринав з дрімоти й ставив якісь свої уточнювальні запитання, і не задля відстоювання захисту клієнта, а тому, що цього від мене очікували. Іноді адвокатський фах схожий на рольові ігри з наперед заготовленими репліками.

Полісмен Гаральд Гюснес зі своїм напарником першими прибули в ніч убивства на хутір Саннторв. Гюснес, високий, атлетичної будови чоловік, бадьоро, швидко й точно відповідав на доволі скупі запитання прокурора. Коли надійшла моя черга запитувати, свідок став відчутно млявішим. Чомусь я ніяк не міг добитися від нього однозначних свідчень.

— Чому ви зупинилися так далеко від хутора?

— Та хіба аж так далеко? — ухилився від прямої відповіді Гюснес.

Я зітхнув, стримуючи роздратування.

— Як далеко?

— Ну-у, десь за триста-чотириста метрів.

— Чому не заїхали відразу на подвір’я?

— А як би ви вчинили в моїй ситуації?

Я закотив очі, обернувся до судді.

— Ваша честь…

— Будьте ласкаві вичерпно відповідати на запитання захисту, — суворо промовила суддя.

— Даруйте, пані суддя, — вибачився Гюснес.

— То чому ви відразу не заїхали на подвір’я? — знову запитав я.

— Ми діяли за приписами.

— Це не відповідь. Про які приписи йде мова?

— Нас вчили, що в небезпечній для життя поліцейських ситуації не можна вриватися на місце злочину.

— А що, була небезпечна ситуація?

— Убили трьох людей! — тріумфально випалив поліцейський. — Якої ще небезпеки хочете?

— Ви ж не могли знати про вбивство!

— Ми не могли знати, чи там його не сталося! Ми отримали наказ взяти зброю, знали, що Маґнус Саннторв може бути особливо небезпечним. Бо вже й раніше вбивав.

— Хіба вашим завданням не був захист родини Саннторвів?

— Так, звичайно!

— То, може, якраз і треба було якнайшвидше заходити в будинок?

— Так, але з обережністю. І згідно з чинними приписами.

Так діалог і тягнувся — колами-колами, — доки суддя не втратила терпець.

— Ми розуміємо, що, на вашу думку, адвокате Бренне, поліція надто довго зволікала, але свідок уже підтвердив цей факт.

— Не надто вичерпно, — заперечив я.

— Можливо, однак, до цього питання ви ще зможете повернутися в дебатах, якщо вважатимете за доцільне для справи.

У тому-то й проблема. Незрозуміло, чому патруль так довго тягнув час — геть непрофесійно, як на мене, — однак сам собою цей факт не мав аніякісінького значення для визнання вини чи невинуватості підсудного.

Я знову обернувся до свідка.

— Ще одне, останнє, запитання, пане Гюснес. Коли ви з напарником нарешті таки зайшли на хутір, як ви повелися насамперед?

— Постукали в двері. Ніхто не відчинив. У нас з’явилося погане передчуття, бо всередині панувала підозріла тиша. Двері були незамкнені, тож ми ввійшли.

— Обидва? І ви, і ваш напарник?

— Так, обидва.

— І що далі?

— Вони були там.

— Ви кажете зараз про родину Саннторвів?

— Так! Усі мертві. Спершу ми подумали, що вбили чотирьох, але в одного помітили ознаки життя.

— То був підсудний, я так припускаю?

— Так, але тієї миті ми цього ще не знали. Думали, що вбивця десь затаївся. Ми викликали підкріплення, самі тим часом швидко обшукали кімнати. А тоді взяли будинок під охорону до прибуття поліції.

— Ясно! Мабуть, страшне видовище?

— Жахливе!