Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Погана 📚 - Українською

Читати книгу - "Погана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Погана" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 66
Перейти на сторінку:
під мостом. Тут темно й похмуро. Брудно. Вода чорна і, очевидно, глибока. Вогкий запах. Щось гниле. Либонь, це трупи й дохла риба. Я затискаю рота. Лише так можу стримати блювоту. Він мене туди кине. Це все. Кінець.

Доменіко лізе у свою куртку, і я бачу величезний пістолет. Його рука ковзає повз нього далі. Мої очі чіпляються за зброю. На руків’ї вигравірувані золотом ініціали: «Д. О. М.». Це він. О Господи, оце справді зловісного вигляду штука. Саме те, що мені потрібно. Я б хотіла його поцупити, але це, здається, не надто перспективно. Доменіко витягає жерстяний портсигар. Пропонує мені сигару. Що це все таке? Остання сигарета? До біса. Візьму. Я обираю одну та проводжу пальцем по гладкому хрумтливому тютюновому корпусу. Вдихаю її аромат, схожий на запах глини, землі, просоченої дощем. Дочекатися не можу, щоб запалити її. Доменіко чиркає довгим сірником. Я нахиляюсь і підпалюю сигарету. Смакую дим у всьому роті. Я цілком могла б ним насолодитися.

– То ти його бачила? – питає Доменіко.

Це він про Ніно. Це добре. Либонь, це значить, що тут його немає.

– Так, – киваю я. – Бачила.

– Навіщо ти за ним ганяєш? – допитується він.

– Гроші… він украв гроші, – пояснюю я. – За Караваджо.

Доменіко хитає головою.

– Та довбана картина. Той довбаний мудак. Ти дозволила йому вшитися?

– Учора він був на Piazza di Spagna. Я загубила його в метро.

– Minchia[89], – гарчить Доменіко. Він витріщається на мене.

Сподіваюся, він просто хоче побазікати. Це я можу. Ніхто не постраждає. Але це якесь дивне місце для балачок. І втекти ніяк. Інші два хлопці стоять і дивляться, не вимовляючи жодного слова. Не схоже, що за тими пустими рухливими очима виконується багато роботи. Але я можу й помилятися. Я не повинна судити. Вони можуть бути квантовими фізиками, що у вільний час підробляють гангстерами.

Доменіко дивиться на Джузеппе, потім киває на мою сумочку. Джузеппе хапає сумку «Прада» й висипає з неї все на землю.

– Обережно з нею. Вона нова, – попереджаю я.

Сумка летить у багнюку. Шкіра вкривається лайном і піском. Усе розсипається й розкочується. Ріккардо розглядає мого годинника з зозулею. (Він не знає, що там усередині гроші.) Джузеппе нахиляється та підіймає мого ножа. Простягає його Доменіко.

– Що це? – питає Доменіко.

Він крутить ножа в руках, розглядаючи зубчасте лезо. Великим пальцем проводить по краю, потім жбурляє його в річку. Ніж зі сплеском зникає. Прощавай, іще одна зброя…

Доменіко помічає телефон Ніно. Нахиляється та підіймає його.

Він його впізнає.

– Я… Я можу пояснити.

Він стирає трохи бруду з кришки.

– Я стежила за ним через застосунок. – Чекаю, доки інформація дійде до цих геніїв. – Але потім він відіслав свій телефон до Румунії з якимось страхолюдним безхатьком. Мені вдалося дістати телефон… але Ніно там не було.

Бандити перезираються одне з одним, а потім вибухають відчайдушним сміхом.

– Він відіслав свій телефон?.. – перепитує Доменіко. – Він відіслав свій телефон до Румунії?

– Це, бля, анітрохи не смішно.

Ріккардо та Джузеппе обидва складаються навпіл, мало не задихаючись від реготу.

– Постуляйте свої довбані пельки. Це геть не смішно, чорт забирай.

Я затягуюся своєю сигарою. Кашляю. Кашляю. (О, тепер я пригадую. Цей дим не треба вдихати, як не вдихав марихуану Білл Клінтон.)

Здоровані витирають сльози з очей і намагаються знову зробити байдужі обличчя.

– Я не жартую. Ми його загубили, – кажу я.

Я рада, що звеселила їх.

– Я тобі не вірю, – говорить Доменіко.

– Ну, це правда, – кажу я. – Можна мені назад зібрати сумку?

Ніхто не відповідає. Я скидаю назад усе моє закаляне барахло. Фе, моя сумочка загиджена. Це вже якась дурниця. Тепер у мене лише одна залишилася. Ох, ну чому я обрала кремовий колір?

Доменіко повертається до мобілки Ніно. Торкається екрана.

– Ти нічого там не побачиш. Він його заблокував пін-кодом.

Доменіко набирає чотиризначний код.

– Звідки ти його знаєш?

– Ми двадцять років пропрацювали разом. Думаєш, я не знаю, коли в нього день народження? – каже він.

– О, то й коли ж він? Просто цікаво.

– П’ятого вересня.

– Вогонь.

Оооо, схоже, це в суботу, еге ж? (Хоча мені байдуже. Не збираюся купувати йому подарунок.)

Доменіко порпається в телефоні Ніно.

– Він видалив історію викликів і всі повідомлення… Але контакти залишилися, – говорить він. – Si. Si. Знаю оцю людину. Вона тут, у Римі.

Доменіко повертає телефон і показує мені чиїсь дані.

– Динаміт, – говорить він.

– Круте ім’я. – Шкода, що воно мені раніше не спало на думку. Думаю, я могла б його вкрасти.

– Це наш зв’язок у Трастевере.

– То… – питаю я. – Ніно може бути з ним?

Доменіко дивиться й киває своїм здорованям. Вони знову хапають мене за руки.

– Гей, тільки не в річку, – кажу я.

Вони виводять мене з-під мосту до іржавого паркану.

– Що за?.. Куди ви мене ведете?

Моя сигара падає на землю.

Доменіко не відстає, йде за нами. Він щось сичить мені на вухо.

– Якщо я з’ясую, що ти працюєш разом із ним, ти покійниця. Второпала?

Гангстери хапають мене за потилицю і просовують мою голову між металевих прутів.

– Ой. Що? Чому? Бля. Ні. Ні. Не працюю. Я клянуся. Відпустіть. ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ.

Я руками хапаюся за ґрати. Моє обличчя запхане просто в дірку. Я намагаюся витягнути голову назад, але вуха застрягли, і я щільно затиснута. Моя голова встромлена між рейками.

БЛЯ-ЧОРТ-БЛЯ-ЧОРТ-БЛЯ.

Я чую, як кроки бандитів поступово віддаляються, віддаляються, віддаляються.

– Поверніться. Поверніться. Я можу вам допомогти, – гукаю я.

Я чую їхній сміх.

Варто ризикнути.

– Ніно, я йому подобаюся. Він божеволіє від мене…

Тиша. Жодної відповіді. Вони пішли.

Розділ сімнадцятий

Я ще раз намагаюся витягти голову, але хрящі в мене у вухах тріскотять: «Хрясь!»

– ОЙ.

Якого біса? Це так нечесно. У мене будуть вуха-вареники, як у побитого регбіста. Повірити не можу. Мені несила ворухнутися. Що робити? Дихай, Алвіно, дихай, дихай. Якщо ти влізла туди, то зможеш і вилізти звідти. Це ж основи фізики. Універсальний закон. Ну ж бо, Алві. ДІВЧИНКО, ТИ ЗМОЖЕШ. Я знову смикаю: БОЛЯЧЕ. Ні, так не вийде. Я спираюся підборіддям на стіну внизу і трохи поскімлюю.

Бет істерично сміється в моїй голові. У неї достобіса вдалий день.

Намагаюся все ж висмикнути свій череп, але він з цього боку здається якимось ширшим. Тримається на місці, добре, надійно. Я глибоко дихаю. Що, як Ніно побачить мене тут? Я легка здобич. Стирчу, мов на тарілочці з блакитною облямівкою. Треба вибиратися. Не можна втрачати часу. Мені справді потрібне якесь мастило. Якби в мене тільки була хоч якась змазка… І тут я згадую. У мене в сумочці. Там той тюбик «Дюрекс Плей», що я купила в аптеці про всяк нагальний випадок. Якщо я лише зможу дотягтися… Підчіпляю сумку за ручку пальцями правої ноги й підіймаю. Підношу до своєї руки. Залажу всередину й хапаю тюбик. Так. Так. Це має допомогти. Це одна з моїх блискучих ідей. Я вичавлюю величезну краплю собі на долоню та добре намащую нею за вухами. Там стає волого та слизько. Пречудово. Я глибоко вдихаю – один, два, три – й висмикую голову з ґрат.

Так. Я вільна. Нарешті.

Я валюся на землю й віддихуюся. А тоді коїться щось дивне. Щось

1 ... 31 32 33 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погана"