Читати книгу - "Вітер часу"

Володимир Іванович жив у двокімнатній квартирі, одна з кімнат була його, а інша – Івана, який зараз гостював у сестри в Англії. Андрій Володимирович добре знав цю квартиру, він жив тут разом з батьками, поки не одружився з Марго. Усе йому тут нагадувало про дитинство, приходячи до батька, він якось заспокоювався і розслаблявся, ніби знаходився під захистом батьків. Звичайно, почуття це було підсвідомим, насправді він добре усвідомлював свою відповідальність за те, що відбувається в його житті.

Не дивлячись на те, що Андрій Володимирович прохав батька не турбуватись, Володимир Іванович теж був зайнятий підготовкою до Нового року і накупив всякої всячини. Він розцілувався з «дітьми», як називав сина і невістку.

– Тато, рис є? – спитала Маргарита Іванівна як завжди російською.

– Є рис, є і барбарис, – відповів він.

– Тоді, якщо ти не проти, готуємо плов.

– Давно чекав цієї пропозиції, – зрадів Володимир Іванович і поліз до кухонної шафи за припасами і казанком.

– Відсвяткуємо Новий рік за ташкентським часом, – сказав Андрій Володимирович, щоб батькові було приємно.

– Не встигнемо, зараз дев’ять годин, в Ташкенті вже Новий рік.

– Ну, символічно.

– Символічно можна. Відсвяткуємо наш, а потім британський. Може, Іван та Мар’я зателефонують.

– Будемо сподіватися, – сказала Маргарита Іванівна, ставляти казанок на вогонь. – Ви йдіть, не заважайте, порозмовляйте там собі, у вас є про що.

– В Узбекистані тільки чоловіки плов варять, справа жінки сидіти в гаремі і дивитись за дітьми, – пошуткував Андрій Володимирович.

– У нас давно жінки чоловіками стали. Якщо вже вони палять і горілку п’ють, то їм і плов готувати, – відповіла Марго, випроваджуючи чоловіка з кухні.

Андрій Володимирович увійшов до кімнати батька, на столі лежали папери і ручка, видно він щось писав. «Мабуть, річний звіт», – подумав, оглядаючись на усі боки.

– Гей! – вигукнув він. – Ялинку купити забули!

– Я не став купувати, – обізвався батько, – Вані вдома нема, а мені вже нібито ні до чого.

– Щось пишеш? – спитав Андрій Володимирович, киваючи на стіл

– Як тобі сказати, узявся за мемуари на схилі років та захопився. Згадую часи роботи в Середній Азії.

– Не пам’ятаю, хтось сказав: «якщо можеш не писати – не пиши».

– Я можу не писати, а що робити? По-перше, час настав згадувати, а по-друге – нема чого робити, працюємо тільки два дні на тиждень. А твої як справи?

– Як звичайно. В полі за інститутською темою не працювали, тому що зараз нема грошей на відрядження. Копирсаються мої хлопці у фондах, переписують старі звіти. Тема ж на п’ять років, можна не поспішати. Добре, що хоч грант є, але ж він екологічний, геологія тепер не потрібна. Так що вивчаємо забруднення природного середовища. Раніше забруднювали, видобуваючи корисні копалини, а тепер вивчаємо, і нам за це Європа гроші платить.

– Ну, що ж, спочатку розкидали каміння, а тепер час його збирати, – сказав Володимир Іванович, сідаючи в крісло і пропонуючи жестом інше крісло синові.

– Я хотів би обговорити з тобою одну ідею, яка недавно прийшла мені до голови, – почав його син. – За попереднім грантом ми займалися екологією гірничодобувних регіонів, працювали на Донбасі, де забрудненість довкілля в декілька разів більша, ніж в середньому в Україні. Особливо забруднений район Горлівки, де розташовані кар’єри для видобування ртутної руди і ртутний металургійний завод. Ми з’ясували, що ртуть накопичилась у ґрунті і утворила небезпечний рівень забруднення на площі близько 400 квадратних кілометрів. Крім того, ртуть в тому районі є у вугіллі і підземних водах. Вугілля спалюють в пічах теплових електростанцій, і ртуть надходить у повітря. А підземні води живлять численні джерела, надходять у ріки. Люди беруть воду із криниць і колодязів, вміст ртуті в ній до ста разів перевищує гранично допустимі концентрації для питної води. В наслідок ртутного забруднення ціла площа Горлівки і найближчих селищ є зоною екологічного лиха. Можливо, тому в Горлівці частіше, ніж в інших місцях Донбасу, народжуються діти з вродженими недоліками, доволі висока смертність серед новонароджених. Скоріш за усе в цьому винна ртуть, оскільки іони двовалентної ртуті реагують з молекулами ДНК і РНК, змінюючи їх структуру.

Але справа навіть в іншому. У витоках річки Бахмут, які розташовані на північно-західній околиці Горлівки, відомі зарості могутніх трав. Лопухи тут досягають п’ятиметрової височини, листя кремени в діаметрі більше метра. Тут прямо, як в лісах юрського періоду, тільки динозаврів не вистачає. Ми звертались на кафедру ботаніки Донецького національного університету, але там не здивувались. Доцент сказала нам, що рослини – дуже гнучкий генетичний матеріал. Ще академік Вавілов в 30-х роках минулого століття писав, що вони на генетичному рівні мають інформацію про те, якими вони були мільйони років тому. Коли вони попадають у важкі умови існування, то «згадують», якими колись були. Не виключено, що через сотні років Донбас може стати «парком юрського періоду».

Володимир Іванович посміхнувся:

– Авжеж, якщо взяти до уваги, що нам загрожує глобальне потепління, в цьому нема сумніву.

– Але це ще не усе, – пожвавішав його син, – у тварин, вірогідно, теж є генетична пам'ять. Ось я недавно прочитав статтю в журналі, називається «Генофондна деградація», автор професор Глазко з інституту агроекології і біотехнології. Він вивчає наслідки Чорнобильської катастрофи для поколінь крупної рогатої худоби. Професор Глазко вважає, що екологічні катастрофи викликають зміщення генофондів живих організмів у бік більш примітивних, менш спеціалізованих форм – спостерігається повна генофондна деградація, повернення генофонду до вже пройдених етапів еволюції. Так що, можливо, з’являться і динозаври.