Читати книгу - "Коло смерті"

— Так, — твердо мовив я. — Ви що, не слухали моїх пояснень?

— Чому ж, слухав. Ось тільки я їм не вірю!

Допит затягнувся. Я був втомлений, знервований і злий на те, що Гансен не вірив жодному моєму слову.

— А мені начхати, — відрізав я. — Я пояснив, що трапилося. І не зобов'язаний давати ще якісь пояснення. А тепер я хочу додому.

Гансен зиркнув на мене.

— Почекайте тут, пане Бренне, — сказав він, підводячись, і вийшов з кабінету.

Я запитально глянув на іншого слідчого, довготелесого, кістлявого чоловіка з пласким боксерським носом і пожовклими від нікотину пальцями, але той лише пересмикнув плечима, мовляв, уявлення не має, що відбувається.

— Доведеться вам ніч провести тут, — повідомив, повернувшись, Гансен. — Ви заарештовані за підозрою в убивстві Мортена Олішера.

Думка провести ніч у тісній, душній камері в льоху поліційної будівлі навально увігнала мене в паніку. Коли мене забирали з дому, я допускав таку можливість, та не до кінця вірив у неї, доки не почув слова Гансена. Я пригадав задуху там, унизу, відчуття, ніби ти на самому дні світу, гармидер, сморід, клаустрофобію.

— Та ви жартуєте, — бовкнув я і миттю відчув, ж затремтів мій голос. А що Гансен не відповів, я знову завівся: — Хто ухвалив таке ідіотичне рішення? Невже ви, справді, вірите, ніби я убив Мортена Олішера? Навіщо воно мені? Він уже дав свої свідчення поліції, і, коли розпочнеться процес, його просто зачитають у суді. Невже ви гадаєте, що його смерть мені на руку?

Гансен мовчки втупився у стіл.

— Я не знаю, Бренне. Напевне знаю, що ви билися і що він поїхав за вами. Може, ви так розлютилися на нього, що вам перемкнуло в голові, ви притиснули його до відбійника й скинули з дороги. Бог свідок, таке вже траплялося й раніше. Ви, мабуть, не цілком уявляєте, який вигляд має цей випадок збоку.

— Нащо я тоді, по-вашому, телефонував у службу порятунку?

Гансен хотів відповісти, але тієї миті постукали в двері. Молодий поліцейський в однострої просунув голову до кабінету й попросив товстуна вийти на два слова. Гансен вийшов у коридор. Крізь прочинені двері я чув їхні голоси, але не міг розрізнити слів.

Коли Гансен повернувся, я помітив з виразу його обличчя — щось трапилося.

— Що там? — запитав я.

— Щасливчик ви, Бренне! Зголосився водій жовтого авта. Літня жінка, яка досі, за її ж словами, не може отямитися від того, що сталося. І ось об'явилася…

— І?..

— У загальних рисах підтвердила ваші слова. Можете йти, пане Бренне! Спасибі за співпрацю з нами.

— Нема за що, — я спробував іронізувати, та всередині весь обм'як від полегші. Гансен, без сумніву, відчитав це на моєму обличчі.

Аж опинившись нарешті ввечері під ковдрою, втупившись у темряву, я усвідомив усе, що трапилося зі мною того дня і всі можливі наслідки. Знову й знову, наче сповільнений фільм, прокручував у голові загибель Мортена Олішера, його зліт у небо, наче хто вистрелив його з катапульти, — політ у вічність. Бачив перед собою його невидющі очі, задивлені в небеса. Згадалася муха, яка придзижчала не знати звідки й сіла на сухе око — остаточне підтвердження, що життя покинуло людину. Саме Мортен Олешер затаврував мене як злочинця, котрий замовив брутальне побиття Ґерд Ґарсгол. Тепер Мортен мертвий, і тієї миті, коли він помер, для мене зник останній шанс виправдатися. Смерть зцементувала наклепи Мортена Олешера довкруги мене, укарбувала їх у камінь назавжди, і вся моя надія добратися до суті розвіялась, мов дим. Планів більше не було, можливостей — теж. Я програв партію, і що найгірше — сам собі винен.

Сюнне, почувши про події минулого дня, лютувала несамовито. Вона лаяла мене на чім світ стоїть, обзивала бовдуром, погрожувала звільнити. Вона мала рацію, тому я зціпив зуби, похнюпив голову й не суперечив. А що не знав більше, як порятувати себе, вирішив натомість рятувати Арона Сьорвіка. Зачинив за собою двері до крихітного кабінетика, загнав у далекий кут власні проблеми, відсторонився від телефонного дзеленчання, хряпання дверей, човгання клієнтів і поринув у вивчення документів.

Нелегкою то було справою відтворити загальну картину. Я перечитав вирок суду першої інстанції, сподіваючись знайти підґрунтя для подальшої роботи, зрозуміти, на які докази опирався суд, але все це не надто допомогло. Присяжні не дають письмового обґрунтування свого рішення, а сам суд подає лише найнеобхідніші для мотивації вироку факти. Так було й у цьому випадку.

Під час одного з моїх нечисленних кавувань з Сюнне в перерві між роботою, я поскаржився їй на свою біду. Вона стенула плечима.

— Не бачу, у чому проблема. Так чи так, тобі треба опрацювати всі матеріали, Мікаелю?