Читати книгу - "Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки"

між другою і п'ятою в приміщенні гімназії члени «Лємберґ-Гільфе» пакуватимуть гуманітарну допомогу в ящики з-під бананів. Такий підготовчий етап перед відправкою чергового вантажу тривав кілька місяців, і моя присутність була «категорично необхідною», як висловилася Меґґі, аби допомогти написати на ящиках прізвища адресатів незнайомими мешканцям Бернсбаха кириличними літерами. Справа в тому, що, відправляючи перші вантажі, у «Лємберґ-Гільфе» практикувалося підписування ящиків латинкою, але пізніше з'ясувалося, що більша частина речей зникла під час котроїсь із численних митних перевірок. Німці вирішили, ніби причиною стало те, що українські митники не розуміють латинських літер і тому неправильно розподіляють одержані подарунки. Цього разу члени «Лємберґ-Гільфе» намагалися запобігти такому прикрому непорозумінню і попросили мене про допомогу, їм здавалося, що достатньо понадписувати все кирилицею, і подарунки потраплять за місцем призначення. Мені не хотілося розвіювати їхніх ілюзій, тому кожної третьої середи місяця я чемно ходила до гімназії підписувати ящики з-під бананів.

– Ти маєш трохи часу сьогодні ввечері? – запитала Меґґі, коли настала п'ята. – Я б хотіла запросити тебе на вечерю в приємному товаристві. Сподіваюся, що приємному. – Вона таємниче посміхнулася.

– Маю, звичайно, – заінтриговано відповіла я, і ми домовилися, що Меґґі заїде за мною десять по сьомій.

– Знайомтеся. Це Олеся, дівчина з України, про яку я вам уже розповідала. А це Маріо і Роберт, Олесю, про яких я тобі теж розповідала. Я вирішила, що вам не зашкодить познайомитися ближче.

– Ми вже знайомі, – я намагалася не думати про подробиці цього знайомства. Судячи з напруженого виразу обличчя Маріо, – він теж.

– Якщо я не помиляюся, ти збиралася запросити нас на гастролі до Львова, – сказав Роберт. – Ще не передумала?

– Факт, на тому концерті спонсором була броварня. Досі не можу дивитися на пиво.

– Ні, не передумала. Навіть хочу запропонувати «Лємберґ-Гільфе» виступити офіційним спонсором акції. Оскільки вартість квитків навряд чи покриє кошти такої поїздки.

Я відчула, як кількість адреналіну в мене в крові знову різко зростає, пальці рук холоднішають, дихання стає частішим, як у фігуристок на останній хвилині виступу, а десь глибоко всередині натягується, дрижить і збирається луснути тоненький живчик.

– Непогана ідея. Чуєш, Маріо, як ти щодо вареників, борщу та найвродливіших у світі жінок? – пожвавилася Меґґі, оглядаючи Роберта поглядом, що зраджував зацікавлення сильніше від простого дружнього.

– Якщо тут готують вареники або борщ, то можна похавати. Вродливих жінок у нас сьогодні до фіга, – галантно посміхнувся Маріо.

– Це піцерія, Маріо, – ми говоримо про вареники у Львові, в Україні, куди ми, можливо, поїдемо разом із «Лємберґ-Гільфе», офіційним спонсором акції, – Роберт подивився на Меґґі поглядом досвідченого альфонса, який звик до того, що жінки звертають на нього увагу, і вміє підкреслити, що це йому дуже приємно, але разом із тим не приховує легкої втоми від цієї постійної і досить виснажливої жіночої прихильності. Це вийшло в нього цілком професійно.

Розмова на деякий час перервалася появою офіціанта, потім принесли вино, і після першого ковтка Маріо пожвавішав. Алкоголь мав на нього блискавичний вплив. Мені стало цікаво, наскільки часто він дає цьому впливові заволодіти собою, але розвинути думку я не встигла.

– Львів – це прікол. Я люблю покататися в кайф. Під час гастролей постоянно яка-то фігня случається. Пам'ятаєш, Роберт, як ми їхали в Італію, а я забув свій паспорт, ну не забув, а засунув до кишені маринарки. Захотів до кльозету і пішов його шукати, а паспорт в руках. Потім поклав до кишені і забув. Вєсєлуха, карочє. Вихожу з кльозету, і наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Маріо, ти не забув свій паспорт?» Він завжди мене контролює. Я кажу: «Не забув, шо ж я, дебіл». Підхожу до митника, чувак питає: «Іль паспорте?» Я йому: «Сі, бамбіно». Лізу до кишені, а ні фіга, іль паспорте тю-тю. Прікідуєш? Усі пересрали, почали мене матюкати, концерт за немалі бабулі зривається. Вліталово. Я тоже розстроївся, зняв піджак, кинув на землю, а тут паспорт випав з кишені. Прікол.

«Музиканти нікогда не бувають умні. У них така робота, шо всьо врем'я у шумі, то вони й дуріють. Ше в жисті не бачила умного музиканта. Держись од них лучче подальше», – вчила мене бабця, коли я закохалася в довгі кучері і голубі очі іншого музиканта, без домішок марокканської крові, хоча теж темпераментного. І, здається, навіть інтелігентнішого. Навряд чи Маріо міг процитувати напам'ять хоча б один вірш Шекспіра. Відразу видно, що в нього ніколи не було дівчини-філолога.

Хоча, з іншого боку, навіщо шукати в чоловіках інтелект? Це коли виникають проблеми з темпераментом або потенцією, тоді треба якось рятувати незручну мовчанку. Шекспіра цитувати, Маріо Варґаса Льосу чи, в особливо важких випадках, навіть Шевченка: «Поховайте та вставайте…» А коли всі первинні й вторинні статеві ознаки нормально функціонують, то розмовляти в принципі немає потреби.

Такою самотерапією я займалася до самого десерту, аби відволіктися і не слухати, про що говорить Маріо, і водночас сконцентруватися на тому, як саме він це робить. На тембрі його голосу, жестикуляції, міміці, на його довгих тонких пальцях, чуттєвих губах, смаглявій шкірі, яка зблизька видавалася ще більш гладенькою, приємною на дотик, оксамитовою. «Як у рекламі нового мила від «NIVEA», – намагалася я подумки поглузувати сама з себе, із примітивності власного смаку, виголодалості власної плоті, тремтіння в кінчиках пальців. Але ці слабкі спроби безсило тонули у дедалі зростаючому бажанні припинити цю жваву розповідь тривалим поцілунком, забути про те, що довкола люди, гірше – цивілізовані люди, вже не кажучи про те, що добре виховані дівчата не дивляться співрозмовнику просто в рот протягом цілого вечора, не блукають під столом нервовими пальцями по власних стегнах, уявляючи, ніби це робить хтось зовсім інший. Ніби ми зовсім і не в ресторані, і поруч із нами немає Меґґі і Роберта, і розмова в нас зовсім не така ідіотська. Точніше, взагалі немає ніякої розмови. Тільки погляди, руки і губи, зайняті зовсім не поглинанням італійської піци з французьким вином.

Аби не видатися неввічливою, я намагалася принаймні зрідка вставляти репліки в розмову. Ми обговорювали подробиці майбутніх гастролей «Сірих шкарпеток» у Львові. Кожен пов'язував із цією поїздкою щось своє. Меґґі, здається, цікавила можливість опинитися подалі від чоловіка, знайомих, родини, сусідів, усіх, крім Роберта. Мені було все одно, де опинитися, аби лише поближче до Маріо. Роберт був явно не проти трохи поальфонсувати, тим більше, що в нього саме затягнувся період чергового безробіття (під час вечері він розповів, що заробляє на життя, ремонтуючи електроприлади, але не може довго втриматися на