Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Свої, чужі, інші 📚 - Українською

Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

363
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свої, чужі, інші" автора Лія Оттівна Шмідт. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 115
Перейти на сторінку:
Небо й не лізу! — щоки в хлопчика розпашіли, від хвилювання він навіть перебив старого. — Просто я хочу бути сильним! Сильним і вільним! Раз уже ніякий закон не може приборкати гадів і допомогти тим, кому варто допомагати, я не хочу ходити під законом. Гончарне ремесло — це здорово, але одного його мені замало. Орам може викинути мамку й мене на вулицю, який-небудь стражник може з’явитися в крамницю ремісника й зажадати грошей, а як той не дасть, то на нього нічого доброго не чекає… Невидимки мають зброю проти негідників. Щоб уміти захиститися самому й захистити своїх, я згоден стати Невидимкою, наставнику Сороте!

Старий розсміявся, але видно було, що він зворушений:

— Мені все зрозуміло, малий. Ти знаєш, чого хочеш, а це значить, що швидше за все ти зумієш досягти своєї мети. Що ж, я буду твоїм наставником, якщо ти довіряєш мені.

— А ти мені? — тихо запитав Інтар беручи зморшкувату руку старого в свою долоньку. — Ти ж довіряєш, коли вже розповів…

— Правильно зауважив, хлопчику. Скажу тобі, — сліпий погладив долоню Інтара, — довіряти своїм — найважливіше в нашій справі. Закон проти нас, і цілий світ, що живе за цим законом, або вдає, що так живе, — он на кшталт тих двох стражників, які вас із Ренні віддали Наобу, — всі вони теж проти нас. Нас мало, тому ми повинні берегти один одного. Свій, він тобі ближчий за кревного брата, підлості йому робити не можна: ти його сьогодні потопиш — завтра він тебе. Пам'ятати потрібно — той, кому ти допоміг сьогодні, завтра допоможе тобі. Ніколи своєму не відмовляй. Я, коли очі мені випалили — а в нашій справі й таке буває, що глибша яма, на краю якої ти оступився, то страшніша розплата за помилку, — я загинув би, якби не Гільдія. Мене лікували й усі ці роки підтримували грішми, і так буде до самої моєї смерті. Натомість я, чого міг, учив дітей Гільдії, ховав добро й прихищав тих, кому потрібен був дах… І ти намагайся завжди, що можеш, дати своїм — віддача буде. Гільдія — твій дім, твоя кам'яна стіна, за якою сховатися можна, твоя фортеця. Поки ти ще не ввійшов у неї, але вже й зараз ми будемо робити для тебе все, що нам до снаги. Коли тобі виповниться чотирнадцять, тебе випробують — і якщо ти виявишся гарним учнем, станеш одним із Гільдії. Однак до цього ще далеко…

Отут хлопчик зважився запитати:

— А ті, хто не в Гільдії, хіба вони не свої? Мамка… і ось, друзі в мене є, Арим і Данген — ну, ти їх пам'ятаєш, шановний, вони зі мною тобі дрова приносили…

Сорот кивнув:

— Пам'ятаю. Звичайно, і поза Гільдією можуть бути свої — тільки ти маєш зрозуміти: ті хто в Гільдії, уже тому свої для тебе, що в них із тобою одне ремесло. Так є не у кожній Гільдії, але в нашій — так. І зрада, підлість — це саме те, чого від людей Гільдії ми не чекаємо (хоча всяке буває, звісно), а ось від інших таке завжди може трапитися. Друг — якщо він справді тобі друг, — прийме тебе будь-якого й віритиме тобі беззастережно, навіть знаючи істину про твоє ремесло, тому що він буде впевнений у твоїй любові до нього. Але не поспішай довіряти, так само, як не поспішають позичати великі гроші. Спочатку мідяки, потім — якщо мідяки повернуть, то срібло… Зрозуміло, бувають і негідники, які справно повернуть і мідні, й срібні монети, щоб отримати золоті й зникнути з ними назовсім, тому, повторюю — завжди будь напоготові. Цього я ще навчу тебе. А поки — більше мовчи, ніж говори, й краще мовчи, ніж бреши, а якщо вже доводиться брехати тим, кого любиш, — а тобі доведеться, — бреши мистецьки.

— Я розумію, що мушу мовчати, чого навчаюсь…

Я ніколи не зможу сказати? Нікому, крім людей Гільдії?

— Тобі ще рано говорити «ніколи», малий. Може, колись потім… тоді, коли будеш упевнений, що близькі люди не відвернуться від тебе й не зрадять, коли довідаються правду. Але позаяк тобі доведеться брехати своїм, бреши тільки словами. А роби завжди чесно. Дружба любить чесність. З неї народжується довіра, а це необхідно кожному з нас, чи то буде він Невидимкою, а чи Збирачем, торговцем, ремісником, воїном чи Імператором.

— Довіра… — повторив хлопчак.

— Так, Інтаре, — Сорот погладив його по голові. — Довіра й співчуття. Не бійся жаліти, побоюйся жалощів від чужих, але не соромся, коли свої тебе жаліють. Людина, якій є кому довіряти, кого пожаліти й на кого спертися самій, — це завжди дуже щаслива й дуже багата людина.

Хлопчик слухав і розумів — це правда. Йому здавалося навіть, що він знав усе це раніше, тільки давно забув і ось тепер зустрічає серед слів Сорота власні, давні, дорогі, — й тому слухати несподівано знайденого наставника було радісно.

А Сорот, не гаючи часу, того ж дня показав новому учневі деякі речі. Він попросив хлопчика принести знадвору кілька каменів. Потім повісив на плече Інтарові сумку, до якої поклав кошіль, натоптаний мідяками, та звелів відвернутися, заплющити очі й чекати.

— Я спробую вийняти із сумки кошіль і підмінити його каменем підходящої ваги. Ти маєш не проґавити та спіймати мене за руку.

Хлопчик кивнув. Весь напружений, стояв і чекав. Він чув, як Сорот ходить по кімнаті, вовтузиться десь… Кілька разів той пройшов зовсім близько за спиною в Інтара… Потім усе затихло, старий, очевидно зупинився.

«От зараз, напевно, — вирішив Інтар. — Зараз… так… ну ж бо… ще мить… Ось тепер!»

На рипіння він рвучко розвернувся — і побачив, як наставник зручніше влаштовується в древньому дерев’яному кріслі. У його долонях затишно лежав кошіль із мідяками.

— Га? — хлопчисько розгубився. — А як же…

Приголомшений Інтар поквапливо розкрив сумку.

Там лежав камінь.

Хлопчик якийсь час просто відкривав і

1 ... 31 32 33 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свої, чужі, інші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свої, чужі, інші"