Читати книгу - "Фіолетові діти"

В глибині квартири дзвонить телефон.

— Вибач, — кидає мені Світлана та йде.

А я, проводжаючи її поглядом, думаю: чи нормальна вона? Бо я геть нічого не втямила з її «дуже важливих» балачок. До чого мені все це? Помісь кельтських, слов’янських та ще й японських свят… Мішанина російських та українських назв… І цей її божевільний вогник в очах…

Нарешті пробую варення, воно кисло-солодке та трохи гіркувате на смак. Як то кажуть, на любителя. Потім придивляюся до кісточок. Кісточки — мов маленькі сердечка рожевого кольору.

Що ж я повинна пригадати?

Світлана довго не повертається. Я потроху допиваю каву. Оглядаюся. Мені вже хочеться дременути звідси. Та це буде не зовсім виховано… Та й питань у мене ще забагато… Я нудьгуючи починаю роздивлятися книжки. Помічаю одну вельми цікаву, в стовпчику, що купчиться біля мене. Беру її до рук. На палітурці знайоме прізвище: Верболаз І. Г. Це що той самий Верболаз? Перегортаю сторінку. Так, ім’я по батькові сходиться: Іван Григорович, професор, доктор сходознавства, член ради психологів при Lund University. Книжка має назву: «Сучасні сугестивні[18] методики у вихованні дітей нової формації». Так от чим ви займаєтеся, пане Верболаз! Боже! Я ж, як дурепа, розповідала про учнів та намагалася знайти порозуміння… А він про все це давно знав і водив мене за носа! Що ж це я… не слідкую за науковими публікаціями? Хоча… Я дивлюся на наклад: усього 500 примірників. І видавництво якесь екзотичне — Окінава, Японія. Але чомусь українською мовою. Щось я не чула про тамтешню численну діаспору…

Світлана нарешті повертається до кухні.

Я ще тримаю книжку в руках і, щоб дізнатися більше, переводжу розмову в інше русло:

— А ти мені не розкажеш, що трапилося з інтернатом?

— То ти не знаєш? — Світлана сідає до столу та береться помішувати ложечкою забуту каву. Кладе ложечку на край блюдця та киває в бік книжки, що я гортаю: — Власне, з нього все і почалося, — з цього Верболаза…

Відпиває ковток:

— Йому вкрай було потрібно зі своїм штангель-циркулем у казку…

Ставить чашку на стіл, дивиться у вікно, немов щось пригадуючи. Потім повертається до мене, тре носа і продовжує:

— Так от, приїхали вони з якоюсь рудою відьмою — і завелося… Дітей — на облік. На місце директора — свою людину. Військового. Зробили пропускний режим, як у Пентагоні… Офіційно — школу-інтернат розформували. Зачинили. Насправді ж — змінили статус. Тепер це — воєнно-спортивний дослідницький центр.

— Не розумію, чому воєнний? Там же діти?

— Що тут незрозумілого, — Світлана підіймає тонкі брови. — Готують собі слухняних охоронців. Бояться втратити безпеку. Ха-ха-ха, — несподівано дрібно хихотить, схилившись до столу. В очах знову з’являється нездоровий вогник: — Бояться втратити те, чого ніколи не мали… Та в них усе одно нічого не вийде. З кубиків льоду ще можна стрій зробити, та ще ніхто не бачив, щоб вода ходила строєм. А наразі — глобальне потепління…

— Що з кубиків льоду? — не розумію я.

— Це я образно… Лід — то структура, ієрархія. А вода — свобода. Людина, яка внутрішньо вільна, — вона мов розтанула. Отримала волю текти куди завгодно… Текти, чи втекти… — пояснює Світлана, бере печиво та починає хрумтіти і киває мені: — Пригощайся…

Я простягаю руку за печивом і обережно питаю:

— А що з Ангеліною Іванівною?

— Ну, мати, звісно, почала протестувати, — закушує губу Світлана, — заступатися за дітей. І от… Довоювалася… Тепер у лікарні. Серце.

Я деякий час мовчу, задивившись у чашку з допитою кавою. Та все ж вирішую запитати ще:

— Світлано, а ти знаєш, хто такий Арсеній?

— Арсеній? — здивовано глипає, потім дивно всміхається і, ляснувши по лобі, каже:

— А… тепер усе зрозуміло…

І продовжуючи щиритися, вмочує печиво в каву, відкушує, спирається однією рукою на ліктя і, заглядаючи мені в очі, як до найріднішої людини, продовжує:

— Взагалі арсенікум[19] це — отрута. Але вкрай необхідна для кон’юнкції[20]. Тільки не питай більше нічого. Не скажу. А завтра підемо до матері, якщо хочеш…

Я очманіло вилуплююся на неї і розумію, що вона все-таки добряче не в собі… А Світлана, мов так і треба, з родинним теплом веде далі:

— До речі, де ти зупинилася? Є де переночувати? Бо якщо хочеш, можеш залишатись у нас.

— Дякую… Я вже зупинилася… в готелі — белькочу я.

Я не люблю лікарень. Мабуть, мало є людей, які їх по-справжньому люблять. Хіба що лікарі. І то не факт.

Але ця лікарня не схожа на звичайну. Лікарня, так би мовити, підвищеної комфортності: гарний, білосніжний коридор; ніякого характерного лікарняного запаху — натомість приємний, ледве відчутний запах лаванди; автоматичні двері, що самі розчиняються; симпатичні та ввічливі медсестри в модельних блакитних халатах. Зразу видно, що це дорога приватна клініка. Дуже дорога. Я здивовано дивлюся на Світлану. Судячи з того, що я бачила у неї вдома, вона не змогла б заплатити за лікування тут. Взагалі вона сьогодні не говірка, але роз’яснює:

— Я б, певна