Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

– Хорошо. Більше нічого?

– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.

– Хе-хе, - водій дістав яблуко і хруснув. - Довго будемо стояти? - продовжив він, не дивлячись на майора.

– Провір, - майор не дивився на водія, і той нічого не сказав, а підвів-ся і вийшов.

Майор дивився водієві у спину і думав про своє. Коли за тим зачинилися двері під’їзду, у майора упало серце, і він знову опинився у підвалі свого сумління, сирому і глухому. Вивело його з того стану знайоме тріщання, а потім вікна у будинку вилетіли разом з клубами пилюки і диму. Пізніше докотився гуркіт. Майор вискочив надто прудко на коротких своїх ногах, підсковзнувся, упав. Його більше займала цікавість, ніж доля водія. Коли він відкрив двері, то через пилюку нічого не було видно. А тіло водія, з однією половиною голови, інша нагадувала спущений м’яч, вивалилося майору під ноги. Майор навіть не перевірив його. Він побіг швидко до джипа. На ходу витягнув мобільник і подзвонив. Але міцний удар перевернув його у повітрі, і він, брикаючись куцими ногами, завалився на спину. В мобільнику чувся роздратований, трохи глузливий голос слідчого. Майор роззирнувся, сів, закашлявся і прохрипів:

– На мене напали. На мене напали. Водій мій мертвий...

– Ага. А ви перевірили? Тікайте звідти... Зараз їду...

Зараз він нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Згори підсвічений сонцем Поділ нагадував химерну фантастичну істоту; зараз, вночі, коли він піднімався на своїй "Мазді", коло за колом, начебто кіношний янгол помсти, вибираючись з пекла, Поділ нагадував вушну раковину бомжа, забиту сіркою. Тому він зупинив машину і вийшов дихнути повітрям. Його тягнуло нестримно вперед, а він хотів чути дихання Іви над своїм вухом, пронизливий сірий ранок, а потім вибух білого сонця у високому і широкому вікні, з облущеними рамами. Про Іву не хотілося думати, наче вона може запаскудитися об його думки чи почуття. Тьху ти, прийде ж в голову, - подумав. І він поїхав, як видавалося, повільно і нехотя, нічними вулицями Києва до наляканого майора. На cпуску до Європейської площі він пригальмував і поїхав повільно. Зупинився на Хрещатику. Це була якась арт-кав’ярня, з дурнуватими картинами, милими офіціантками, високими і худими, з красивими видовженими обличчями, і вони видавалися лейтенанту на одне лице. Він замовив кілька склянок віскі. На третій його знову перебив писк мобільника, і він побачив номер майора, а тому не поспішав. Він курив третю сигарету за день, відпивав віскі, і в рисах, плавних лініях офіціанток зрозумів одне: там він шукає Іву. Прихід її у його пам’ять знаменував запах дитячої домашньої карамелі, трохи припаленої на сковорідці, з присмаком чистого ранкового повітря. Перед цим - очікуванням в цілу вічність, засунувшись під ковдру з головою. Іва, Іва, Іва, - кілька разів він повторив, допив віскі й подався повільно до виходу, підморгнувши офіціанткам. На виході він подумав, що зараз вона вже сидить у його порах разом з алкоголем, втомою і роздратуванням недолугої справи. Він перебрав номер мобільного майора і таки додзвонився, хоча зовсім ясно хотів пере-конати свою свідомість, що цей хряк давно здох.

– Ага. Алло. Де ви, майоре?.. Щось... Ви якось дивно говорите... Їду... У мене дорогою зламалася машина. Що? Зараз все гаразд.

Він повів "Мазду" через Московський міст, а зрозумів це, тільки коли потрапив у пробку. Лейтенант усміхнувся і подумав, що поховати майора біля дружини було б зовсім не погано. Він взяв мобільник і подзвонив Іві.

– Впізнала? Добре. Я буду біля Золотих воріт за півгодини. Пробка. Ага. Здорово. Да.

Довга спина під синім променем, нуль комплексів, і всі природні пломби - страх, відраза, неприємність - зірвані одним умілим ударом. Він наче бачив заточене срібне лезо скальпеля. Пори відкриваються, розпускаючись квітами, тисячами квітів, неймовірних квітів, з чудесними запахами, а потім повзуть тіні: маленькі голі чоловічки твого сумління витанцьовують на антресолях канкан. Так він дивився на Іву. Так він дивився на оголену жінку у синьому промінні зіпсованої вуличної лампи. Так він дивився на жінку, яку не чекав, а вона виникла з банального паскудного вечора, що смердів комуналкою, розслідуванням і смертю, якщо остання має запахи. Запахів смерть точно не має: понос, соплі, піт, крики - це передує. Решта - невідомість, що нею морочать голову кому не ліньки, але всі пасують, як тільки опиняються у її лапах. Так, а вона, Іва, прийшла саме в таку пору, що вже нічого не хочеться, коли ти звикаєш і котишся до кінця. Короткочасна зустріч виявилася затягнутою вічністю, як черга до безкоштовного туалету. Принаймні є загроза, що ця зустріч затягнеться на все життя. Нічого так не вічне, як тимчасовість. Давно доведено.

– Ти думала про мене?

Іва мовчала, але підняла голову. Видавалося, що вона думає.

– Так. Дай сигарету, - сказала Іва.

– Вони у тебе під ногою.

– Харить вставати. Тоді не будемо.

– Чого не будемо?

– Ані курити, ані згадувати, - відповіла Іва.

Вони задрімали. Потім він прокинувся і глянув на годинник, але годинник стояв. Іва пошукала мобільник, кинула йому. Вона сиділа в турецькій позі, з сигаретою в красивих губах. Точно якась кіно-героїня, прошило його сонну голову.

– Як ти потрапив у менти?

– Ага. Я ні хрена більше не умів робити, - ліниво сказав він, затягуючись.

– Я теж нічого не умію робити. Теж, напевне, піду у менти.

– У тебе божественна посмішка, - сказав він, дивлячись на годин-ник. - Бля, майор, напевне, окочурився або... хрін з ним.

– Що за майор? Розкажи.

Лейтенант встав і пройшовся кімнатою, намагаючись роздивитися її мобільник.

– Крута.

– Нє. Розкажи про майора, - і вона поляскала долонею коло себе.

А майор лежав на снігу і думав, нащо він прийшов у цей світ. Пекуча і рвана думка гуділа у чистому повітрі. Він уже не