Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Вислуховую свідчення обслуги. Криштоф ніколи нічого не просив, і ніхто йому нічого не приносив. Черговий у вестибюлі клянеться, що до палати не міг пробратися ніхто чужий і що Криштоф не був зв'язаний із зовнішнім світом.

— Години побачень щоденно з другої до четвертої, — каже він, — проте в наш корпус вхід заборонено. Хворі, не згодні з таким режимом, переводяться в інші корпуси.

Проте од вас вільний вихід у парк.

Для тих, хто може ходити.

Головний хірург аж почервонів.

У нас же тут не курорт, пане капітан.

Я розумію. Але будь-що могли передати Криштофові у вікно. Нарешті, його могли підстерегти, коли поряд нікого не було.

Один із наших працівників знизує плечима, а другий виглядає збентеженим. Сестра-жалібниця відчуває себе винною.

Я продовжую:

— Пакунки і листи хворим теж надходили без перевірки?

— Треба опитати всіх, — пропонує Карличек. Я даю згоду.

Повернувшись, Карличек доповідає:

— Лише-троє хворих намагалися завести розмову з Криштофом, але про будь-які доручення з його боку нікому невідомо.

Звідки взявся морфій, так і залишається таємницею.

Через годину доповідають з анатомки. Головний хірург слухає, потім каже:

— Морфій, товаришу капітан! Подвійна доза. Смерть настала опівночі…

Карличек, Гонзик і я сідаємо в ресторані готелю обідати. Післяобід знову повертаємось до лікарні. Туди валом валять відвідувачі. Нас уже чекають сестра-жалібниця і окружний начальник.

— Гонзик, — наказую я, — допоможіть сестрі зібрати білизну Криштофа та всі інші його речі. Ви за них особисто відповідаєте.

Заходжу в палату. Мою увагу приковує тюбик з таблетками, крізь надірвану упаковку бачу, що їх там чотири. Це свідчить, що перед сном Криштоф прийняв три.

— Перш за все, Карличек, — звертаюсь я, — візьміть із собою цей тюбик. Покладіть так, щоб таблетки не покришились. Та не перевертайте його.

Гонзик і сестри зв'язують речі Криштофа. Карличек і два оперативники обдивляються кожну шпару. Ми допомагаємо всім. Проте нічого цікавого не знаходимо. Я, прощаючись, кажу:

— Тепер можете дозволити відвідини цього корпусу. Палата нам теж більше не потрібна.

Виїжджаємо на шосе і беремо напрям на Прагу. Коли під'їжджаймо, я наказую:

— Спершу до лабораторії.

Там ми здаємо все, і нам обіцяють сповістити наслідки до ранку. Карличек береться заїхати за ними та одвезти до мене на роботу.

Я беру додому всі повідомлення про хворобу Криштофа, написані Гонзиком. Хочу ще раз уважно вивчити їх. Може, знайду щось таке, чого одразу не помітив.

Та все це дарма.

Вранці я прошу розшукати Гонзика, а о дев'ятій до мене входить Карличек.

— Тільки без афектацій, — попереджаю я його. — Інакше між нами кінець.

— Гаразд, — зітхає Карличек. — До того ж, сьогодні навіть нема про що говорити: в одежі і білизні нічого не виявлено.

Потім виймає з кишені тюбик з чотирма таблетками і кладе мені на стіл.

— Крім того, ось що, — додає він, виймаючи якийсь папірець, — як ми й передбачали, в тюбику виявлено сліди морфію. Хтось підмінив три верхні таблетки на дуже схожі пілюлі морфію. І Криштоф, нічого не підозрюючи, проковтнув їх перед сном. Отже, в лікарні сталося вбивство.

Я ствердно хитаю головою.

— А хто ж його вчинив, Карличек?

— Підозрівати можна всіх од чергового до головного лікаря. Та і вас теж, — адже ви якось були там.

— Ви кращого нічого не придумали?

— На жаль, ні.

Я ледве стримую себе.

— Давайте підійдемо до всього з іншого боку. Хто б міг непомітно прокрастися до палати?

— Ніхто!

— Дурниці! Уявімо собі, що хтось з чемоданчиком розгулює по парку. В той час, як хворі гуляють, він непомітно ховається в кущі, дістає з чемоданчика халат і піжаму, а все останнє лишає у криївці. Тепер він може розгулювати як звичайнісінький хворий…

Карличек блискає синіми очима.

— Це надто сміливо. Звідки у вас виникла така ідея?

— Черговий розповідав мені, що іноді хворі довго гуляють, не можучи заснути. Убивця Криштофа кілька разів прогулювався таким чином, аби звикли до його обличчя. Не вимагайте в мене пояснень, Карличек, але я певен, що лише так морфій потрапив у палату Криштофа.

— Але Криштоф не просив його про це! — похмурніє Карличек.

— Звичайно, ні. Навіщо ж тоді було класти морфій у тюбик? Злочинець знав, що Криштоф потрапив у безвихідь, і вирішив знищити його, поки той не виказав і його. Як це скидається на самого Криштофа! Коли вовки чують небезпеку, вони перегризають один одному горлянки.

— Так, так, — розмірковує Карличек, — поки Криштоф гуляє по парку і годує пташок, підмінити таблетки не так уже й важко. А де ви збираєтесь шукати злочинця?

— Зовсім недалеко…

Я підводжусь і кладу йому руку на плече.

— Ось що, Карличек… Тільки тримайте язик за зубами!.. Слідкуйте за Яном Тужимою…

Карличек ошелешений.

— Гонзик Тужима!

— Так, Гонзик Тужима, — повторюю я. — Дивіться щоб і він не втяв те саме, що Криштоф.

Ні, я не збожеволів, як, певно, думає про мене Карличек. Моя підозра спершу була формальною, як проти полковника й Вашека Небеського. Потім я уважно вивчив їхнє минуле, і вони перестали турбувати мене. Зовсім безглуздо було підозрювати їх у викраденні коду ВХ-222.

Минуле ж Яна Тужими виявилося досить темним. Підозра моя посилилась, коли стало відомо, що саме він передавав зашифровані папери в консульство, де працювала Марта Вальтерова. Та й доля його була якась незвичайна. Порушення пам'яті і раптове відновлення її…