Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

— Так, — зітхнув Харвуд. — Гол в мої ворота. Почнемо атаку з іншого боку. Необхідно терміново відремонтувати інтегратор, а…

— …а Вагнера вже нема! — дуже серйозно продовжив Щеглов.

— Так. Два-нуль на вашу користь. Вагнер, справді, знав агрегат, як свої п'ять пальців. У мене є інші, далеко важливіші, справи. Інтегратор доручаю вам. Відремонтуєте — вивчите досконало, а через три роки…

— …Ви хотіли сказати — через п'ять тисяч робочих годин?

— О, ви таки зуміли витягти у Вагнера й це?! Вітаю вас! Три-нуль… Може, старий натякнув вам і про «пекельну машину» під інтегратором?

До цього часу Щеглов у думці глузував з Харвуда: усі його хитрощі справді були наївними. Тепер доводилося визнати, що Харвуд і хитріший, і далекоглядніший, аніж це здавалося на перший погляд. Але що ж — хай розмова й далі триває у цьому тоні.

— Один — на вашу користь, містер Харвуд. Була про це розмова, була. Але не тільки про це. Вагнер розповів мені також, що другу «пекельну машину» він завбачливо встановив у вас під ліжком, і вона має ось-ось вибухнути!

— Ат, пусте! — жартівливо одмахнувся Харвуд. — Я її вже давно викинув геть… Ну, то як, любий… — Він по-панібратському стусонув Щеглова в груди. — Згодні?

Щеглов у відповідь теж ляснув Харвуда, але зразу ж одсмикнув долоню:

— Містер вдягає панцир?

— Так! — зовсім не збентежився Харвуд. — 3 недавнього часу. Раджу й вам. Нагрудник з молібденової сталі. Зручне, надійно…

— Куля пробиває? — діловито поцікавився інженер,

— Не всяка. — Харвуд встав і сказав уже іншим тоном. — Отже, запитую востаннє: чи згодні ви бути моїм помічником?

— А коли не згоден? — Щеглов теж підвівся й гостро глянув на Харвуда.

— Тоді я замкну вас отут назавжди. Або принаймні надовго.

Інженер уже давно вирішив: треба погодитися. Можна і розкрити секрет інтегратора, і втекти при нагоді… Але пістолет… Хто його переслав?.. Де перебуває той невідомий друг, і чи існує він взагалі?-

— Я матиму в своєму розпорядженні повну схему інтегратора?

— Хай так, зрештою, — Харвуд удав, ніби зважився на великий риск.

— Тоді — згода.

Вони мовчки вийшли з кімнати і попрямували коридором. Біля простінка, який Щеглов раніше обмацав майже весь і не знайшов ані шпаринки, Харвуд зупинився й витяг з кишені крихітний свищик.

— Вагнер захоплювався ультразвуком і обладнав оцю лабораторію надійними дверима. А втім, для вас, певно, це не дивина.

Він дмухнув у свищик. Товстелезний простінок з тихим шарудінням повернувся навколо своєї осі, відкривши два вузьких проходи до невисокого тунелю.

Ще одні двері, ще… Броньована кабіна ліфту… І ось, нарешті, останні двері одчинилися в якусь велику напівтемну лабораторію. Посеред неї під ковпаком з прозорої пластмаси пульсують, мерехтять численні блідорожеві вогники.

— Головний інтегратор! — урочисто сказав Харвуд. Щеглов уважно подивився на агрегат.

Так, професор Вагнер мав чим пишатися! Нічого схожого на цю конструкцію Щеглов досі не бачив.

Навіть звичайний радіоприймач широкого вжитку — конструкція вибаглива й примхлива. Наче нічого особливого там нема — котушки, дроти, важельки та кілька десятків непоказних опорів і конденсаторів. А от замовкне — то й шукай тоді, що ж трапилось?

З машинами — легше. Пошкодження там здебільшого зримі: щось зламалося, погнулося, розхиталося. Знайди пошкоджену деталь, заміни новою, та й годі. А в радіотехніці — зовсім не те. Всі оті «штучки» в приладі нібито цілі-цілісіиькі. Але режим порушено. Може, перегоріла лампа, може — пробито конденсатор, або наблизились один до одного дроти, які повинні бути на певній віддалі, або окислився й не пропускає струму якийсь із контактів, або…

Оцих «або» — не злічити. Найскладнішим в радіотехніці є те, що завжди доводиться мати справу з невидимим. Тільки прилади можуть вказати на пошкодження.

Так, нелегко відремонтувати навіть приймач. То яка ж складність постала перед Щегловим, коли він зіткнувся з незнайомим приладом на тисячу електронних радіолампочок!

…Понад тиждень, не розгинаючи спини, копирсаються двоє інженерів у павутинні дротів і все безуспішно.

Вони не розмовляють між собою і лише зрідка кидають один на одного недоброзичливі погляди. Кожен вважає іншого за шпигуна. І це нестерпно. Це неможливо: замість об'єднати свої зусилля вони товчуться на місці.

— Послухайте, любий! — нарешті не витримав Щеглов. — Ви таки інженер чи тільки наглядач?

Петерсон скипів:

— Про це саме я хотів запитати вас! Навіщо ви перевіряєте десятий каскад? Я його вже перевірив.

— А навіщо ви заходилися коло дванадцятого? Я його налагодив ще вчора.

Це й справді було трагікомічно: змарнувати цілий день на безглузду повторну працю.

— Так ось що, містер Петерсон, пропоную працювати по черзі. Дванадцять годин я — дванадцять ви.

— Згода, — пробурчав Джек. — Починайте ви. Я не люблю працювати вночі.

Він одразу ж пішов. Щеглов зітхнув з полегшенням: таки вдалося здихатися сторонніх очей.

Свищик, ніж, пістолет… Те, що було нез'ясовним, лишилося таким і досі. Невідомий друг не подає знаку.

Перевіривши закутки й замкнувши двері лабораторії, інженер зайшов до невеликої, оббитої свинцевими листами камери для досліджень. Там, поставивши за мішень один із зіпсованих конденсаторів, він прицілився крихітним пістолетом і натиснув на гашетку.

Пролунав негучний постріл. Куля пробила конденсатор і глибоко врізалась у свинець.

«Непогано! — подумав інженер. — Це таки справжня зброя!»

Він перевірив і порахував патрони, сховав у кишеню пістолет і повернувся до лабораторії. Тепер лишилося розв'язати питання про «пекельну машину» під інтегратором. Коли Харвуд про неї бовкнув навмання, то слід пильнувати: перевіряючи монтаж, можна випадково замкнути керівні дроти міни і злетіти в повітря разом з усією лабораторією.