Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

- Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати... А де ж він сидить, той ваш Донда?

- А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота.

- Спасибі вам, молодичко. Може, колись зустрінемось.

- Здоровенькі будьте! - прощебетала молодичка та й стрибнула в сутки. Я пішов далі.

V

Хутір гарний, двори великі; комори, стайні, колешні - усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі, з кватирками.

Вибігла дівчина зустрічати:

- Чи не з тої ріки, легіню? Може, наймит?

- Так є, панночко моя гречна,- кажу я, а тут так і задивився на вроду єї прекрасну та на стан єї препишний. Уся в рантухах да у намистах золотих!..

Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди,- усі тихо, без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути. А за столом сидить собі чоловік, великий та плечистий. Сидить собі та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж поза уха закрутив. Я поклонився та й стою.

- Ти Коровайничів? - гукнув.

- Так,- кажу.

- Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив.

- Нічого,- кажу.

- Але я чув, що ти любиш битися? Небоже!..- та й справив на свою нагайку дротяну, що, мабуть, в два сажні жандарські.

Мене неначе фебра потрясла.

Мій газда ухопив кріс на плечі та вийшов з хати - мабуть, на полювання,- а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи.

VI

Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинка - тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу:

- Панночко-лебідочко, кому ви отсе таку шириночку препишну шиєте? Мабуть...

- Да я отсе братикові,- каже вона зачервонівшись,- отам, за рікою.

Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я. Вона - шиттячко в скриню!

VII

По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать. От і пішов я у сад.

Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами; легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом єї тихим та святим, і сестрички мої щирі, і братик мій золотий... І забанував я на батечка свого... Піду, думаю собі, до Черемшу глибокого да втоплюсь... А той Черемош зараз таки коло хутора - так і шумить, так і гуде!

Вийшов над Черемош, сів собі на березі,- сиджу та й думаю. Аж тут - плюсь! - човен з того боку плавле. Я сховався за вербою.

Приплив. Бачу, се парубок - хороший, молоденький, як мальований!

Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик, перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла - дожидала.

Місяць світить, а я слухаю.

VIII

- Не плач, душко, моє серденько! - став він голубити.- Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я - бідний...

- Василю, Василю! - та й зомліла сердешна дівчина.

- А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? - питає легінь та й заплакав і собі.

- Відай, нам не судилось вкупі жити,- промовила дівчина не за малу хвильку.- Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він - багач!

- А ти гадаєш іти за його? - спитав легінь.

- Я втоплюсь,- каже дівчина.

- Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.

- А ти, мій друже?

- Я вернусь у військо - мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.

- Боже, боже! - заплакала дівчина.- Чому ми такі нещасливі?

- Ба я,- каже легінь.

«Обоє» - думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.

IX

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.

- А від кого? - гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.

Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:

- Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.

- Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!

- Спасибі і за се,- кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:

- Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!

- Да й так тобі не сидіти дівкою,- каже старий.- Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,- я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,- кого хочеш.

- Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.

- А кого ж? - запитав старий грізно.

Дівчина почервоніла - мовчить, тільки труситься.

- Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?..