Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Коли надворі було тепло, машинку ставили на вулиці, а от взимку кухня перетворювалася на пральню. Останнім часом машинка ще й почала замотувати речі та дерти їх, тому прали в ній, переважно, постіль і рушники, а весь одяг — руками.

Над машинкою і кошиком була біла навісна шафа на четверо дверцят. З цієї шафи Степан і дістав їй рушника. Прямо навпроти дверей була широка тумба на троє дверцят з умивальником по центру стільниці. Над нею була ще одна шафа. Ліворуч, на стіні, у спеціальному кріпленні, висів фен. Праворуч — велика ванна, над якою вгорі було прямокутне віконце. Щоб не летіли бризки, паралельно їй висів карниз зі шторкою з синьо-блакитним візерунком, за якою на стіні виднілася вставлена у кріплення лійка душу, досить високо, і шланг від неї опускався вниз до масивного сріблястого крану. У кутку висіла поличка, на якій стояли різні гелі і шампуні. Приміщення було обкладене яскравою жовто-гарячою плиткою вгорі і оранжевою по низу. На темно-коричневій плитці підлоги лежав жовтий плетений килимок. Лора позадкувала від нього: здавалося, що якщо вона стане на нього, то забруднить на віки вічні, і Хризонівна їй не пробачить такої наруги над її майном.

Двері без стуку відчинилися, і знову з’явився Степан з халатом і капцями.

— Лоро, у чому річ?! Тобі допомогти роздягтися? — запитав він, чіпляючи бузковий халат за петельку на гачок. При цих словах вона почервоніла.

— Я… — Лариса замовкла. Він стояв зовсім поруч, і ідея роздягнутися з його допомогою видавалась їй не такою вже і божевільною: вона б не відмовилася... Низ живота запульсував при цій думці. Що вона собі тільки думає?..

— Якщо я зараз почну тебе роздягати, то вийдемо ми звідси дуже не скоро, — прошепотів він їй на вухо. — Тому роздягайся сама.

Степан вийшов і зачинив двері, за якими одразу ж почувся голос його бабусі. Лора шумно видихнула. Почуті щойно слова її бентежили. Спіймала себе на думці, що хотіла б, щоб він лишився тут, з нею… Ларисо-Ларисо… про що ти тільки думаєш? Насварила себе за подібні думки. Почала знімати сукню, прислухаючись до розмови за дверима, остерігаючись і сподіваючись водночас, що Степан зайде перевірити, що вона тут робить. “Ой, Лоро… Ти ніколи в житті ще не була такою мокрою” — сказала вона собі подумки, знявши білизну. Трусики точно доведеться прати...

— Степане, переодягни футболку! Хочеш застудитися? — почувся голос Віри Хризонівни.

— Зараз, бабусю, зараз.

— Чи ти у душ йдеш?

— Там Лора.

— Лора?.. Гм... Ну-ну. Тоню, ти там вже все виклала? — її голос віддалився, вона пішла далі коридором.

— Як твої справи? — запитав Степан, притулившись до дверей.

— Все добре, — відповіла вона, відсуваючи штору і вмикаючи воду.

Почувся шум води. Він задоволено кивнув. Лора вже у ванні. Це добре.

— Дзеркало знайшла?

— Дзеркало?.. Ні…

— Воно у дверцятах шафи над умивальником. Фен — ліворуч.

— Дякую, — відповіла дівчина і усміхнулася. Голову вона не буде мити, але висушити волосся слід. Його турбота була приємною. Так, стоп, Лоро. Яка турбота? Елементарна гостинність. Не фантазуй.

Степан відхилився від дверей і пішов до наступних: до дверей кухні, де Тоня й бабуся закінчували викладати м’ясну нарізку на тарілки. Стіл накривали в залі навпроти кухні. Він пройшовся до столу, взяв шматок сиру і вернувся до дверей кухні.

— Степане, йди переодягнися, — сказала бабуся, зиркнувши на нього. Він кивнув і пішов до своєї кімнати. Спальна частина коридору була відділена масивними двостулковими дубовими дверима зі вставленим рифленим склом кольору охри. Їх поставили пізніше, коли вже збудували дім, щоб звуки і запахи з кухні не проникали до спалень.

Прийнявши душ, Лариса одягла халат. М’яка бавовна приємно огорнула тіло і ввібрала вологу. Відчинила дверцята — дзеркала нема, інші — ось воно. Взяла гребінець, почала сушити волосся. Вимкнувши фен, Лора почула сміх і голоси в коридорі.

— Та ти просто Шерлок, Тоню! — весело сказав Степан.

— Так! І я точно знаю, що ти навмисно руку перемотав, щоб тебе ні до чого не припахали! — почувся голос Тоні.

— О, ти мене викрила, який сором, — він засміявся.

— Ти хоч маєш уявлення, що таке сором? — запитала Тоня.

— Звичайно. Це емоція для маніпуляції іншими людьми.

— Маніпуляції? Оце ти щось загнув…

— Це правда, з її допомогою можна сформувати поведінку людини. Згадай, як часто тобі казали в дитинстві: “Ай-яй-яй, як тобі не соромно?”.

— Мені й зараз таке кажуть, — засміялася Тоня.

— Не сумніваюся.

Лора повільно прочинила двері та вийшла з ванної, тримаючи сукню в руках і кутаючись у бузковий халат, що був їй трохи завеликим. Степан стояв у кількох метрах далі по коридору, спершись об одвірок кухні, правим боком до Лори. На ньому була інша футболка, біла. Він усміхався до Тоні, а почувши, що Лора вийшла, повернув голову до неї. Лариса зупинилася, ніяковіючи під його скануючим поглядом.

— Тоню, а поріж ще оцей хліб, з зернятками, — почувся голос Хризонівни. — Дуже я його люблю.