Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Але попри всю цю красу, над палацом нависав спокій, від якого Жинь стало дуже незатишно. Спека стояла страшна. Дороги немовби щогодини начисто вимітали невидимі слуги, але Жинь усе одно чула дзижчання всюдисущих мух, наче вони вловлювали в повітрі щось гниле, невидиме для інших.

Здавалося, під гарною зовнішністю, під ароматом квітів палац ховав щось смердюче, щось на останній стадії розпаду.

А може, Жинь це собі просто науявляла. Може, насправді палац красивий, а вона просто ненавидить його за те, що він став прихистком боягузів.

Палац перетворився на сховок. Жинь злилася, що всі мешканці Осіннього палацу жили, мов нічого й не було, поки в Ґолінь Ніїс тліли гори трупів.

Ежидень ледь штовхнув її в спину списом:

— Очі додолу.

Жинь квапливо підкорилася. Вона мала вдавати полонену Вейсжі: руки сковані за спиною, рот заткнутий залізним кляпом, який міцно затиснув нижню щелепу. Жинь заледве могла вимовити бодай слово, не шепочучи.

Їй не доводилося вдавати налякану. Вона справді боялась. У крові циркулювало тридцять грамів опіуму, але це зовсім не заспокоїло. Навпаки, підсилило параною Жинь, хай навіть сповільнивши серцебиття і змушуючи її почуватися так, немовби вона літає у хмарах. Розум був стривожений і гіперактивний, а тіло повільне й неповоротке — найгірше поєднання.

На світанку Жинь, Вейсжа і капітан Ежидень пройшли під склепінчастими воротами дев’яти концентричних кіл Осіннього палацу. Біля кожних воріт їх обшукували слуги, на той випадок, щоб вони раптом не пронесли з собою зброї. Біля сьомих воріт їх обмацували так ретельно, що Жинь навіть здивувало, як це не попросили роздягтися догола.

Біля восьмих воріт імперський охоронець зупинив Жинь, щоб перевірити її зіниці.

— Уранці їй уже дали дозу в присутності охоронців, — сказав Вейсжа.

— Байдуже, — сказав охоронець. Він потягнувся до підборіддя Жинь і підняв його. — Розплющ очі, будь ласка.

Жинь підкорилася й намагалася не відхилятися назад, коли він розтягнув їй повіки.

Задоволений, охоронець відступив, щоб пропустити їх.

Жинь пройшла за Вейсжею до тронної зали, їхні кроки відлунювали від мармурової підлоги, такої гладенької, що вона скидалася на спокійне озерне плесо.

Внутрішня кімната була оздоблена ошатно й вишукано, але перед затуманеним опіумом зором Жинь усе розпливалося. Вона кліпнула і спробувала зосередитися. На кожній стіні виднілися складні мальовані символи, що тяглися аж до стелі й там з’єднувалися в коло.

«Це Пантеон», — збагнула вона. Варто їй було трохи примружитись, і вона впізнавала знайомих богів: Мавпячий бог — злий і жорстокий, Фенікс — величний і мстивий…

Дивно. Червоний Імператор ненавидів шаманів. Після того як він заявив своє право на трон у Сінеґарді, то повбивав монахів і спалив їхні монастирі.

Але, можливо, він ненавидів не самих богів. Можливо, він ненавидів те, що просто сам не міг дотягтися до їхньої сили.

Дев’яті ворота привели їх до нарадчої кімнати. Шлях заступила особиста охорона Імператриці — шеренга солдатів у золотавих обладунках.

— Без супроводу, — сказав капітан охорони. — Імператриця вирішила, що не хоче натовпу в нарадчій кімнаті, тому охоронці лишаються тут.

Обличчям Вейсжі ковзнуло роздратування.

— Імператриця могла попередити про це завчасно.

— Імператриця розіслала повідомлення всім, хто проживає в палаці, — самовдоволено сказав капітан охорони. — Ви її запрошення відхилили.

Жинь подумала, що Вейсжа сперечатиметься, але він лише повернувся до Ежиденя і сказав йому зачекати зовні. Ежидень уклонився й відійшов, лишаючи їх у самому серці Осіннього палацу без охорони та зброї.

Але вони були не зовсім самі. Тієї миті підземними потоками до центру міста пливли Цике. Аратша створив навколо їхніх голів повітряні бульбашки, тож вони могли пропливти декілька кілометрів, не піднімаючись на поверхню, щоби вдихнути.

Цике вже багато разів використовували такий метод проникнення. Цього разу вони мали забезпечити підкріплення, якщо переворот піде не за планом. Бадзі й Суні мали зайняти пост просто біля дверей нарадчої кімнати, готові в разі потреби ввірватися й витягнути Вейсжу. Цара розмістилася на найвищому павільйоні неподалік, щоб прикрити їх. А Жамса проліз би куди завгодно, де міг би зі своєю водонепроникною сумкою з вибуховими скарбами зчинити найбільший безлад.

Це трохи заспокоювало Жинь. Якщо вони не зможуть захопити Осінній палац, то принаймні мають гарні шанси його підірвати.

Коли Жинь і Вейсжа зайшли до нарадчої кімнати, у ній запала мовчанка.

Воєначальники засовалися в кріслах, щоб поглянути на неї. Вирази їхніх облич різнилися — від здивування й допитливості до легкої огиди. Вони ковзали поглядами по її тілу, затримуючись на руках і ногах, щоб зауважити зріст і статуру. Дивилися куди завгодно, але тільки не їй у вічі.

Жинь зніяковіло перенесла вагу з однієї ноги на другу. Вони оцінювали її, як корову на базарі.

Воєначальник Бика заговорив першим. Жинь упізнала його з Кхурдалайна і здивувалася, що він досі живий.

— І це дівчисько затримало тебе на декілька тижнів?

Вейсжа пхикнув.

— Час знадобився на пошуки, а не на добування. Я знайшов її в Анькхілууні. Моаґ дісталася до неї першою.

Схоже, Воєначальника Бика ця новина здивувала.

— Королева піратів? І як же ти її здолав?

— Я обміняв її на те, що Моаґ любить дужче, — відповів Вейсжа.

— А нащо ти притягнув її живою? — наполегливо поцікавився чоловік на іншому краю столу.

Жинь повернула голову й мало не підстрибнула від несподіванки. Вона не одразу впізнала майстра Дзюня. Тепер його борода була значно довша, а волосся торкнулася сивина, якої до війни не було. Та все ж вона бачила ту саму зверхність, закарбовану в рисах обличчя колишнього майстра бою, а також відверту огиду до неї.

Він глянув на Вейсжу:

— Державна зрада карається смертю. І вона занадто небезпечна, щоб тримати її тут.

— Не варто так поспішати, — сказав Воєначальник Коня. — Вона ще може стати нам у пригоді.

— У пригоді? — відлунням озвався Дзюнь.

— Вона остання у своєму роді. Ми будемо дурнями, якщо викинемо таку зброю.

— Зброя корисна лише тоді, якщо вмієш із нею поводитися, — сказав Воєначальник Бика. — По-моєму, з приборканням цієї істоти виникли неабиякі труднощі.

— І що ж, по-твоєму, з нею негаразд? — Воєначальник Півня нахилився вперед, щоб краще роздивитися Жинь.

У глибині душі Жинь чекала зустрічі з Ґон Такхою, Воєначальником Півня. Вони були родом з однієї провінції. Говорили одним діалектом. Його шкіра була майже така ж смаглява, як і в неї. На «Нещадному» подейкували, що Такха найдужче схилявся до того, щоб приєднатися до Республіки. Але якщо провінційні узи чогось і варті, Такха цього не виказав. Він витріщався на неї з такою ж безстрашною допитливістю, як зазвичай дивляться на тигра в клітці.

— У неї шалені очі, — продовжив він. — Гадаєш, це експерименти муґенців із нею таке зробили?

«Я в кімнаті, — хотілося крикнути Жинь. — Припиніть говорити про мене так, наче мене тут немає».

Але Вейсжа хотів, щоб вона була покірною. «Удавай дурепу, — казав він. — Не показуй себе надто розумною».

—