Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— І від нього пішли макабакі, — додав Ренарін. — Матуся розповідала мені цю історію, коли я був маленький.

Далінар похитав головою.

— Народилися з каменів?

На його думку, більшість стародавніх легенд не пролазили ні в тин ні в ворота, хоча конгрегації й канонізували чимало з них.

— Руйнації згадуються на початку історії, — вела далі Навані, — як причина поголовного винищення одноплемінників Парасафі.

— Але що вони собою являли?

— Війни, — жінка зробила ковточок вина. — Спустошувачі нападали знову й знову, силкуючись витіснити людство з Рошару в Геєну, як-от колись вижили його — а з ним і Вісників — з Ідилічних покоїв.

— А коли з’явилися Променисті лицарі?

Навані знизала плечима.

— Не знаю. Напевно, вони були якимось військовим угрупуванням одного з королівств чи, можливо, спочатку армією найманців. Це полегшило би розуміння того, чому вони врешті-решт скотилися в тиранію.

— Мої видіння натякають на інше, — зауважив князь. — Імовірно, тут і криється справжня мета того, хто їх насилає — спонукати мене повірити в ці брехні щодо Променистих, викликати прихильність до них, а там, дивись, і підштовхнути до повторення їхнього падіння та зради.

— Ой, не знаю, — сказала Навані, і в її тоні почувся скептицизм. — Не думаю, що ти бачив про них щось відверто неправдиве. Легенди здебільшого сходяться в тому, що Променисті не завжди були такі вже й погані. Принаймні в тій мірі, у якій легенди взагалі здатні не суперечити одна одній.

Далінар підвівся й узяв її майже порожній келих, а тоді підійшов до сервірувального столика й знову наповнив його. Відкриття, пов’язане з його психічною адекватністю, мало би багато чого прояснити, але натомість лише більше заплутало. А якщо за видіннями стояли Спустошувачі? Він чув розповіді про те, ніби вони могли вселятися в тіла людей і змушували тих творити зло. Чи якщо побачене все ж походило від Всемогутнього, то з якою метою йому являлося?

— Мені треба все це обміркувати, — сказав Далінар. — Сьогодні видався важкий день. Прошу вас, я би хотів залишитися наодинці з думками.

Ренарін підвівся, шанобливо кивнув і попрямував до дверей. Навані піднялася повільніше; прошурхотівши шовками, поставила келих на столик, а тоді ще й дала гаку, щоб забрати свій знеболювальний фабріал. Син пішов, а князь став біля виходу й там дожидався її. Він не дозволить знову підловити себе наодинці. Далінар визирнув крізь дверну пройму. Його солдати були на місці, а головне — на видноті. От і добре.

— Ти зовсім не радий? — запитала Навані, затримавшись на порозі біля нього й поклавши одну руку на одвірок.

— Радий?

— З того, що не божеволієш.

— От тільки невідомо, чи не водять мене за ніс, — відповів той. — У певному сенсі тепер перед нами постало навіть більше питань, ніж раніше.

— Твої видіння — благословенні, — сказала Навані, кладучи вільну руку йому на плече. — Я відчуваю це, Далінаре. Хіба ти не розумієш, як це чудово?

Погляд князя зустрівся з її очима — світло-фіолетовими й прекрасними. Яка ж вона вдумлива, яка розумна! І як би він хотів, щоб їй можна було цілковито довіритись!

«Вона виявила до мене виняткову чесність, — подумав Далінар. — Нікому й словом не обмовилася про мій намір зректися влади. І навіть не пробувала скористатися видіннями проти мене».

Йому стало соромно за те, що колись він побоювався протилежного.

Навані Холін була дивовижною жінкою. Дивовижною, захопливою й небезпечною.

— Я розумію, що мені додалося тривог, — сказав він. — А також небезпек.

— Але ж, Далінаре, ти отримуєш досвід, про який учені — історики й фольклористи — можуть хіба що мріяти! Я заздрю тобі, хоча ти й стверджуєш, що не бачив вартих уваги фабріалів.

— Навані, у древніх їх не було. Я певен цього.

— І це змінює всі наші уявлення про них.

— Виходить, що так.

— Обвал на твою голову, Далінаре, — мовила вона, зітхнувши. — Невже ніщо більше не розпалює в тобі пристрасті?

Той глибоко вдихнув.

— І навіть дуже багато чого, Навані. Мої нутрощі звиваються, мовби зграя міног, а почуття переплітаються одне з одним. Від реальності побаченого аж голова паморочиться.

— Обертом іде, — поправила вона. — А ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше? Ніби довіряєш мені?

— А я таке казав?

— Пояснив, що не довіряєш своїм секретаркам, і попросив мене записувати видіння. У цьому вчувається певний натяк.

Її вільна рука все ще лежала в нього на плечі. Жінка простягла захищену руку й зачинила двері в коридор. Він заледве не зупинив її, але завагався. Чому?

Двері, клацнувши, зачинилися. Вони лишились удвох. І вона була така красуня. Її розумні збудливі очі палали пристрастю.

— Навані, — дорікнув Далінар, тамуючи в собі бажання. — Ти знову за своє…

І чому він їй це дозволяв?

— Атож, — промовила та. — Я завзята жінка, Далінаре.

У її тоні не вчувалось жодної грайливості.

— Так не годиться. Мій брат…

Він потягнувся до дверей, щоби знову відчинити їх.

— Твій брат, — бризнула слиною Навані, і її обличчя спалахнуло від гніву. — Чому всі завжди мають оглядатися на нього? Кожен тільки те й робить, що тривожиться за покійника! Він не з нами, Далінаре. Його нема. Я сумую за ним. Але, схоже, і наполовину не так сильно, як ти.

— Я шаную його пам’ять, — твердо відказав той і, невідомо чого вичікуючи, затримав руку на клямці дверей.

— Прекрасно! Рада за тебе. Але минуло шість років, а ніхто й досі не сприймає мене інакше як дружину небіжчика. Решта жінок розважають мене дозвільними теревенями, та в їхні політичні гуртки мені зась. Вони мають мене за анахронізм. Ти хотів знати, чому я так швидко повернулася?

— Мені…

— Я повернулася, бо в мене нема дому, — просичала вона. — Мені слід залишатися осторонь важливих подій, бо мій чоловік — мертвий! Байдикуй собі на здоров’я. Знаки уваги — звідусіль, та