Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Те що між ними щось більше ніж дружба вона відчувала. Але чи хоче Альбрехт знов бути з нею, як… Чи кохає досі? Вона гнала геть думку, що тоді вона усе зіпсувала, і тепер коханий чоловік назавжди буде лиш її другом.  

А що ж робити, якщо дружба вийшла з під контролю?

Рада дійсно могла просто поговорити з ним. Вона відчувала, що він до неї відноситься зараз не так, як пів року тому. Тоді у таборі поцілував… Та й спільна кімната… Він також хотів, щоб вони були поруч. Не міг же він поцілувати просто так?! Без кохання! Тільки не Альбрехт. 

- Що я маю робити? - прошепотіла вона, кинувши погляд на Альбрехта, що тихо сопів, підклавши під голову руки.

- Нічого. Влаштовуйтесь зручніше, та ні про що не хвилюйтеся. Ви зможете прокинутися коли забажаєте. Я відразу піду, сон буде повністю у ваших руках.

- Ти не побачиш нічого? - уточнила дівчина. Їй вже було соромно, що вона просить його про таке.

- Ні. Моя присутність не обов'язкова, щоб створити спільний сон. Є побажання місця?

- Добре, дякую… Музична кімната у замку Зарганса. Зможеш?

Хлопець кивнув. Рада нервово ковтнула слину, і відставивши тарілку, склала руки на білій скатертині, та поклала на них голову. 

Що робив Богдан вона не знала, але раптом через скроні пройшов наче електричний розряд. Дівчина скрикнула та відкрила очі. Декілька разів блимнувши, Рада не повірила своїм очам - подіяло. Кімната яка її оточувала була точною копією музичного класу. 

Вдруге вона здригнулась, побачивши Альбрехта за роялем. Почувши кроки, він повернув голову. 

- Привіт… - несмілива усмішка торкнулася її губ. Голова була на диво свіжою, наче вона не пила до цього. 

- Привіт. - голос хлопця прозвучав трохи розгублено. – Я сплю? 

“Чому він це питає?”

- Так. Це тільки твій сон. - сміливіше усміхнулась вона та підійшла до рояля. Хлопець чомусь напружився. - Що таке, любий? 

Ковзнувши пальцями по інструменту, дівчина сіла йому на коліна. Тіло тремтіло від такої близькості. 

Він промовчав, обійнявши її за талію. 

Рада завмерла, відчуваючи тепло його рук. Її серце калатало так голосно, що, здавалося, це чутно в тиші кімнати. Вона обережно нахилилася до нього, сподіваючись побачити хоч натяк на взаємність у його очах. 

- Альбрехте. – прошепотіла вона. - Якщо це сон, чому б не дозволити собі побути щасливим? 

Він різко підвів погляд, і в його очах промайнуло щось схоже на біль чи страх. 

— Ти не розумієш... — почав він, але замовк, ніби слова важким тягарем застрягли в горлі. 

— Розумію. — м’яко відповіла вона, торкаючись його обличчя. Її пальці легко ковзнули по лінії його вилиць. — Ти боїшся, бо думаєш, що це неправильно. Але я тут, реальна, і я більше не хочу ховатися від своїх почуттів. 

Він притиснув її ближче, ніби хотів зупинити час. Його голос став хрипким, коли він прошепотів: 

— Якщо це сон, Рада, я не хочу прокидатися. Але якщо ні…

Вона перебила його. Він аж занадто хвилювався тим, що бачить перед собою. Невже навіть уві сні він не може побути зі мною? Невже дійсно не хоче.

— Це сон…