Читати книгу - "Воно"

Я поставив Тороґуду своє останнє запитання: чи помітив він когось незнайомого того вечора? Таку собі білу ворону, яка впадала б в око дивакуватістю, смішною, навіть клоунською зовнішністю. Хтось із тих, хто пиячив у барі з обіду; хтось, хто перетворився на підбурювала того вечора, ближче до ночі, коли зайшла мова про лінчування.

— Може, хтось такий і був, — відказав Тороґуд. Він тоді вже стомився й куняв, бо саме мав поспати після обіду. — Було це давненько, містере. Дуже давно.

— Але ж дещо ви пам’ятаєте, — сказав я.

— Пам’ятаю, що було подумав, наче десь під Бенгором проводили сільський ярмарок, — мовив Тороґуд. — Того вечора я ще випив у «Кривавому відрі». «Відро» було за шість дверей од «Долара». І там був чолов’яга… такий веселун… робив сальто, ходив перевертом по підлозі… жонглював чарками… фокуси-покуси… клав чотири десятицентовики собі на лоба, і вони там лишалися… всякі такі кумедні штуки…

Його кістляве підборіддя знову почало опускатися йому на груди. Тороґуд хотів заснути прямо там. Він почав пускати бульбашки слини з куточків рота, де зморщок було стільки ж, як у жіночому гаманці для дрібних грошей.

— Я ще бачив його кілька разів відтоді, — сказав Тороґуд. — Мо’, тієї ночі він так добряче розважився… що вирішив лишитися.

— Атож, лишитися, він тут вже давно ошивається, — відказав я.

У відповідь він захропів. Тороґуд заснув у своєму кріслі біля вікна, де на підвіконні вишикувалися солдати на варті похилого віку: пігулки та пляшечки з ліками. Я вимкнув диктофон і дивився якийсь час на цього дивного мандрівника в часі, котрий прибув сюди з року 1890 чи близько того, і він пам’ятав епоху без автівок, електроенергії, літаків і штату Арізони[716]. Пеннівайз теж був там, диригував ними, скеровуючи до чергового бучного жертвоприношення — просто ще одного з низки подібних випадків із довгої деррійської історії бучних жертвоприношень. І та різанина у вересні 1905 року започаткувала період жаху, який включав у себе також і вибух на ливарні Кіченера, що трапився у великодню неділю наступного року.

З цього випливають деякі цікаві (і, наскільки мені відомо, життєво важливі) питання. Наприклад, чим Воно насправді харчується? Я знаю, що деякі діти були частково з’їдені, — принаймні, на них були сліди від укусів — та, можливо, саме ми спонукаємо до того Воно. Звісно ж, з самого малечку нам розказують, що, коли чудовисько ловить тебе в дрімучому лісі, воно тебе зжере. Мабуть, це нам видається найгіршим, що тільки можна уявити. Та в дійсності такі страхіття живляться вірою, чи не так? Мене невідворотно підводить до ось якого висновку: їжа може підтримувати в ньому життя, та джерело сили Воно — не їжа, а віра. А хто ще здатен вірити так, як вірить дитина?

Та є одна проблема: діти виростають. Сила церкви підтримується й оновлюється за допомогою періодичних ритуалів. Так само й у Деррі. Чи може бути правдою, що Воно захищається просто тим, що діти перетворюються на дорослих, а вони втрачають здатність вірити або ж їх калічить щось на кшталт духовного артриту, котрий вражає їхню уяву?

Так. Гадаю, справа саме в цьому. Тож, якщо я зателефоную їм, скільки вони пам’ятатимуть? Чи віритимуть вони? Чи вистачить тої віри, щоб покінчити з цим жахом? Або ж її буде вдосталь лише для того, щоб наразитися на смерть? Усіх їх прикликали — це я знаю напевне. Усі вбивства з нового циклу були відгуком на цей поклик. Ми вже двічі мало не прикінчили Воно й урешті загнали глибоко в його заповідні тунелі, його мисливські угіддя, його смердючі нори під містом. Та гадаю, що Воно знає ще одну таємницю: хоча Воно й безсмертне (або майже безсмертне), та ми — аж ніяк. Йому лише потрібно було зачекати, поки внеможливився той акт віри, котрий перетворював нас на потенційних убивць монстра й, водночас, — його джерело сили. Двадцять сім років. Мабуть, це був лише час його сну — для нас це було б усе одно що задрімати після обіду, період якраз достатній, щоб освіжитися. Та коли Воно прокинеться, то буде таким самим, а в нас промине третина життя. Наш світогляд звузився, а наша віра в магію, завдяки якій ця магія оживала, затерлася так само, як надвечір тьмяніє новеньке взуття, коли ходив у ньому цілісінький день.

Навіщо кликати нас назад? Чому б просто не дати нам померти? Тому що ми мало не вбили Його, і тому що, гадаю, Воно злякалося. Тому що Воно жадає помсти.

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса, в Зубну фею, у Ґензеля з Ґретель або в троля під мостом, Воно готове до зустрічі з нами. «Гайда сюди, — каже Воно. — Гайда сюди, владнаємо нашу деррійську суперечку. Беріть із собою ваші паці, марбли[717] та „йо-йо“! Пограємося. Гайда сюди й подивимося, чи ви досі пам’ятаєте найпростішу в усьому світі річ: як воно — бути дитиною з міцною вірою, а отже, дитиною, яка боїться пітьми».

По останньому пункту я беру тисячу очок: я боюся. Як же я в біса боюся…

Частина п’ята

Ритуал Чуді[718]

Цього не зробити. Вода

Згноїла фіранки. Вічка

Розлізлись. Зніми плоть

З машинерії, не будуй

Мостів. Крізь яке повітря

Летітимеш над континентами?

Хай слова падають, як хочуть, —

Може, черкнуть любов навскіс.

То будуть виняткові відвідини.

Вони забагато хочуть порятувати,

Потоп уже зробив свою справу.

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Дивись і карбуй в пам’яті. На землю

Поглянь та й ген за заводи й поля.

Атож, вони пропустять твого коня.

Не мовчи: спитай тоді ліс і ріллю —

Що ти почуєш? Чого прохає земля?

Землю забрали — це вже не домівка твоя.

Карл Шапіро.[720] Путівник для вигнанців

Розділ 19

Часи нічної варти

1

ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:15 НОЧІ

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса…

Щойно Бен Генксом закінчив розповідь про срібні кулі, їм захотілося поговорити, однак Майк сказав, що хоче, аби вони розійшлися й поспали.

— З вас поки що досить, — мовив Майк, та він був такий стомлений, що стало зрозуміло: досить передусім йому. До того ж Беверлі, поглянувши на його змарніле обличчя, подумала, що в нього дійсно хворий вигляд.

— Та це ж іще не все, — сказав Едді. — Як щодо решти? Я все ще не пам’ятаю…

— Майк