Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

Вона різко підійнялась, струшуючи з себе руку Майєса, що весь цей час лежала на її плечі. Чорнявий, не очікуючи такої реакції, напружився і морально приготувався до крику, істерики, польотів посуду та іншого, що на його думку роблять розлючені дівчата.

- Так, мала би, - холодно промовила Кора. Крижана лють кипіла в блакитних очах. – Про існування іншого світу, монстрів, іншого детективного бюро. Про ще трьох людей, які працюють на Джастіна і чомусь знають про моє існування. На відміну від мене. Я мала б знати про… усе це! – безсило розвела вона руками. – Але не знала. І у тебе немає права зневажати мене чи засуджувати.

Її льодяний тон змусив Себастьяна напружитись іще більше. Він втупився в неї своїми зеленими очима. Провокативно підняв брову. Але дівчина не сказала на це ні слова. Кора розвернулась на п’ятах і попрямувала геть з кухні. Їй набридло слухати правду, про яку вона могла ніколи б не дізнатись. За нею, як міг, кривлячись від болю вискочив Ірвін.

- Коро! Куди ти?

- Додому! – кинула вона, крокуючи коридором.

- Це самогубство, - пролунав напружений голос з-за спини. Дівчина зупинилась. Зітхнула. Озирнулась. Ірвін стояв між нею та входом в кухню. За ним сперся на стіну Себастьян. Голови Лоріка та Мірайї визирали з-за рогу.

- Ну, тоді нехай, - нервово всміхнулась Кора. – Можливо мене зжере невидима гонча і мені не доведеться розбиратись з усім цим..! – вона хотіла вилаятись. Дуже хотіла. Хотіла рознести усе довкола. Але навіть зараз стрималась. Стиснула кулаки.

- Лише боягузи тікають від правди, - крізь зуби промовив Чейз.

- Добре. Напишеш це на моїй могилі!

- Ти згодна вмерти через свою впертість і кинути батька напризволяще? – тіньовий детектив загрозливо зробив кілька кроків вперед. Його губи були щільно стиснуті, брови зведені, вени на шиї здулись – усі ознаки люті.

- І маю на це право! Що ти мені зробиш?

Кора хотіла продовжити сперечатись і подивитись до чого це призведе. Або піти геть, не озираючись. Вона ні чим не зобов’язана Себастьяну Чейзу. Вона не має слухати його необґрунтовані претензії. Її злість досягала піку. Ніхто і ніколи ще настільки не виводив її з себе. Кора вже була готова повторити той ляпас в будинку лорда Фарго.

Та раптом на душі стало так легко. Спокійно. Зморшки злості на її чолі розгладились. Гнів перестав кипіти в крові. Те саме відбулося і з Чейзом. Його вираз обличчя із розлюченого змінився на здивований, а потім на нейтральний. Кора прямо повірила, що усе це маячня. Навіщо їм сваритись? Для чого це все? «Краще потиснути одне одному руки! Чи, може, навіть обійнятись! До того ж ці чорні завитки в шевелюрі виглядають такими ніжними. Варто торкнутись їх!» - несамовитим потоком неслось в її голові. Кора розпливлась в широкій дурнуватій усмішці. Чейз заплющив очі. Почав хитати головою.

- Мірайя! – рявкнув він, хапаючись за скроні. – Припини це! Негайно!

- Тільки, якщо пообіцяєте не сваритись більше! – приглушено відгукнулась дівчина.

- Припиняй! – загримів голос Себастьяна.

В голові Кори щось клацнуло. Дурнувата посмішка моментально зійшла з обличчя. Рука, що тягнулась до чорного волосся застигла в повітрі. Серед емоцій не залишилось нічого. Абсолютна порожнеча. Ніби хтось викачав з неї і гнів, і радість, і сум. Від всеохоплюючого спокою залишився неприємний емоційний осад.

- Щ-що це було? – видавила з себе дівчина. Вона опустила руку і втупилась очима в Мірайю Сюз.

- Мій дар, - пискнула вона. - Дар заспокоювати. Зазвичай я не використовую його поза роботою. Але здавалось, ви перегризете одне одному горлянки раніше, ніж гончі, чи нюхачі, чи будь-хто, - винувато зізналась русява.

Кора коротко обміркувала це. «В тіньових детективів є дар. Прекрасно. Який був у Джастіна?» -кортіло спитати. Але вона притримала це до більш вдалого часу, якщо такий буде. Вкотре обірвала себе за використання минулого часу по відношенню до батька.

- В будь-якому разі, - зітхнула вона. – Я не прошу і не змушую нікого з вас піти зі мною. Навіть тебе, Ірвіне. Ти ще не відновився після нападу.

- Я не залишу тебе саму розгрібатись з усім цим, - серйозно подивився хлопець їй в очі. Кора вдячно всміхнулась.

- Тобі не сподобається те, що ти побачиш, - вставила коментар Рейя.

- Це мій дім. Я маю знати, що з ним, - Кора покрокувала далі. Ірвін за нею. За кілька секунд вони зникли за рогом коридору.

- Себ, ми не можемо відпустити її саму, - захвилювалась Мірайя.

- Звичайно, що не можемо, її загризе перший ліпший перевертень, просто тому, що вона його вибісить! – зітхнув хлопець.

- Ну, не зна-аю, - задумливо протягнула дівчина. - Мені вона подобається!

- І мені! – підтакнув Лорік.

- Та ну вас! Лоріку, готуй спорядження. І поклади побільше набоїв, - звернувся Себастьян до творця. – Ти її зупиниш чи як? – до подруги. Та хитро всміхнулась і побігла наздоганяти дует.