Читати книгу - "Заспокійливе для химери, Козел Валерія"

По залу пішов шепіт. Крон-принц схопив Айшу за руку, але дівчина не рушила з місця. Вона стояла, немов вкопана і слухала чаклуна, як і всі присутні.

- Я думав, що мені доведеться обшукати кожен куточок Лімерії, аби знайти елібрійського аристократа, - продовжив той, - але я відчув силу королівської крові лише переступивши поріг цього прекрасного маєтку. Весь час королівська химера знаходилась тут. Але раптом, з самого ранку вона зникла. Я більше не відчуваю її присутності тут. Мої фамільяри оглянули всю територію маєтку і з’ясувалось, що лише одна особа покинула територію.

Погляд чаклуна весь час бігав по залу, зіниці його не зупинялись ні на секунду, то звужуючись, то розширяючись. І от нарешті, вони зупинились. Маг дивився крізь натовп. Дивився на Айшу не кліпаючи. Всі і кожен у натовпі, прослідкувавши за його поглядом, обернулись до дівчини, яку намагався приховати за своєю спиною крон-принц.

- Підкажіть мені, прекрасна леді, - голос чаклуна був скрипучий, наче старі двері, - юнак з чорним волоссям та жовтими, хижими очима, часом не ваша власність?

Айша мовчала.

- Айшес, - Регулус, розштовхуючи людей, попрямував до доньки, - відповідай, коли до тебе звертаються! Де Лукас?!

- Не думаю, графе, що вона знає, - усмішка чаклуна ще більше спотворила його обличчя, - химери у маєтку немає.

- Айшес! – гаркнув граф, - скажи, що це помилка! Відповідай негайно!!! Відповідай Його величності!!!

- Я не знаю де зараз знаходиться Лукас, - відповіла Айша, дивлячись в сторону.

- Ти дозволила йому втекти?! – очі Регулуса налились кров’ю.

Єдине, що завадило графу схопити доньку, це крон-принц та його секретар, що стояли між ними. Під пильними поглядами бомонду, він спробував опанувати себе.

- Нічого… нічого, - повторив він, - ти негайно скористаєшся силою рабської печаті і знайдеш його!

- Я зняла рабську печать, - тихо промовила Айшес.

У залі запала така тиша, що було чутно, як за вікном виє вітер та хрускає сухе гілля дерев.

- Що ти сказала? – голос Регулуса перетворився на зміїне шипіння.

- Я сказала, що зняла рабську печать! – підвела на нього очі донька, - Лукас вільний!

- Айшес!!! – Регулус озвірів, - як ти посміла?! Без мого дозволу?! Та як ти!..

- Але від сьогодні мені не потрібен ваш дозвіл, батьку, - спокійно сказала дівчина, - мені шістнадцять. Лукас – офіційно став моєю власністю. І я прийняла рішення відпустити його. Ви казали, що ця химера не має ніякої цінності. То ж чому зараз ви так розлютились?

- Леді Айшес Вієрте, мені розповідали про вас як про розумну не по роках особу, - втрутився у розмову чаклун, він немов насолоджувався ситуацією, - ви досить освічена леді. Невже ви не знали, що розрив печаті може відбуватися лише з дозволу королівської родини? Це один із законів рабовласницької системи Лімерії, ви не могли цього не знати.

- Мені подумалось, що у мій день народження, Його величність зробить мені такий подарунок, - посміхнулась дівчина просто, - але я готова до покарання за порушення цього закону.

- Батьку… Ваша величносте! – втрутився Аймер, - я прошу вас бути милосердним до моєї нареченої! Це був просто дівочий каприз!..

- Аймер! – король холодно зиркнув на сина, - ти знав про цей її вибрик?!

- Ні, Ваша величносте! – поспішно відповіла Айша, - його високість став мимовільним свідком цієї ситуації! Нічого більше…

- Замовкни, Айшес! – гаркнув Регулус, - король не до тебе звертався!

- Я прошу пробачення, батьку, - Аймер схилив голову, - леді Айшес…

 Він подивився на дівчину і її молебний погляд. «Збреши… благаю тебе, Аймере, збреши їм» - казали її очі.

- Леді Айшес каже правду, - сказав він здавленим голосом, - я став випадковим свідком. І я прошу вас про милість! Айшес лише…

- Справа не в тому, що вона зняла печать без дозволу! – наче насміхаючись, продовжив маг, - леді Вієрте відпустила не просту химеру. Вона дала втекти загубленому вісім років тому сину герцога Сіаля Елібрійського. І якщо леді Айшес знала, кого відпускає… це майже державна зрада.

- Леді Айшес Вієрте, - король звернувся до дівчини, - відповідайте. Ви знали, що ваша химера – Лукас Сіаль, аристократ з Елібрії?!

- Відповідай, паскудне дівчисько!!! Відповідай королю!!! – біснувався граф Вієрте.

- Ні, не знала, - чітко відповіла Айшес, - він мені про це не повідомляв.

- І ви не здогадувались?

- Я чула, що нащадок герцога жив під чарами маскування, які здатен розпізнати лише чаклун вищої ступені, - сухо промовила дівчина, - але такі, як правило, або не покидають Вежу, або ж подаються у мандри світом.

- Як це пов’язано?!

- Я не чаклунка Вежі, - знизала плечима дівчина, - я опанувала лише свою магію. Моїх здібностей не вистачило б на розпізнання такого складного закляття.

- Тобто, ви стверджуєте, що не знали про те, що майже п’ять років поряд із вами знаходився саме Сіаль?