Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Схоже, ваші розслідування дали негативний результат, інспекторе?

– Не тільки негативний, сер. З’ясувалася одна дивна річ – і цілком несподівано, мушу визнати.

– Про що ви?

– Ви пам’ятаєте, який шарварок улаштувала місіс Прайс Рідлі, що живе по сусідству з вами? Про той телефонний дзвінок, який їй надійшов учора вранці?

– Авжеж, пам’ятаю, – сказав я.

– Так от, ми простежили, хто міг би їй телефонувати, – тільки для того, щоб її втихомирити, – і спробуйте-но вгадати, звідки надійшов той дзвінок?

– З комутатора, – бовкнув я навмання, аби тільки щось сказати.

– Ні, містере Клемент. Вашій вельмишановній сусідці телефонували з котеджу містера Лоренса.

– Та ви що?! – вигукнув я з великим подивом у голосі.

– Так. Трохи дивно, правда ж? Містер Реддінґ нічого спільного з тим дзвінком не має. О тій годині, о шостій тридцять, він разом із доктором Стоуном прямував до «Синього кабана» на очах у всього села. Але дзвінок був. Спонукає до певних роздумів, чи не так? Хтось увійшов до порожнього котеджу й скористався телефоном. Хто б то міг бути? Маємо два дивні телефонні дзвінки протягом одного дня. Наштовхує на думку, що між ними існує зв’язок. Я готовий з’їсти свого капелюха, якщо в обох випадках не телефонувала одна й та сама особа.

– Але з якою метою?

– Саме це ми й повинні з’ясувати. Другий дзвінок нібито не має певної мети, але якась мета мусить бути. І не можна не бачити, як пов’язані між собою окремі події. Котедж містера Реддінґа використовують, щоб зателефонувати з нього. Стріляють із пістолета містера Реддінґа. Тобто докладають усіх зусиль, щоб підозра впала на містера Реддінґа.

– Було б набагато логічніше, якби з його котеджу пролунав перший телефонний дзвінок, – заперечив я.

– Ви знаєте, я над цим міркував. Що робив, як правило, містер Реддінґ у другій половині дня? Вирушав до Старої Садиби й малював міс Протеро. Від свого котеджу він їхав на мотоциклі і в’їздив на територію Старої Садиби крізь північні ворота. Тепер ви повинні зрозуміти, чому телефонний дзвінок пролунав саме звідти. Убивця не знав про те, що полковник Протеро й містер Реддінґ посварилися й містер Реддінґ більше не їздить до Старої Садиби!

Я замислився на хвилину, чекаючи, поки аргументація інспектора проникне в мій мозок. Його висновки здалися мені логічними й такими, яких годі уникнути.

– Чи ви знайшли якісь відбитки пальців на телефоні в котеджі містера Реддінґа? – запитав я.

– Їх там не було, – з гіркотою визнав інспектор. – Клятуща стара жінка, яка допомагає по дому, вчора вранці приходила й витерла пилюку. – Він помовчав кілька хвилин, намагаючись стримати в собі гнів. – То неабияка стара ідіотка. Не може пригадати, коли востаннє вона бачила пістолет. Він міг лежати там уранці того дня, коли було скоєне вбивство, а міг і не лежати. Вона не може сказати напевне. Усі вони однакові.

– Тільки задля форми я пішов побачитися з доктором Стоуном, – провадив він. – Мушу визнати, він був надзвичайно люб’язний зі мною. Він і міс Крем пішли до свого кургану – чи своїх розкопів, чи як ви їх там називаєте – близько половини на третю й залишалися там протягом усього дня. Доктор Стоун повернувся сам-один, а вона прийшла пізніше. Він каже, що пострілу не чув, але зізнався в тому, що він дуже неуважний. Однак усе це підтверджує наші висновки.

– Вам залишилося тільки зловити вбивцю, – сказав я.

– Гм, – відказав інспектор. – Ви чули по телефону жіночий голос. Дуже ймовірно, що місіс Прайс Рідлі також чула жіночий голос. Якби постріл не пролунав відразу після дзвінка, я знав би, де шукати.

– Де?

– О, знаєте, сер, про це я вам не скажу, так буде краще.

Без найменших докорів сумління я запропонував йому випити по склянці старого портвейну. Я маю кілька пляшок старого марочного портвейну. Одинадцята ранку – не дуже придатний час для пиття портвейну, але я подумав, що інспекторові Слеку байдуже, коли пити. То було, звичайно, справжнім блюзнірством у стосунку до марочного портвейну, але в таких ситуаціях не випадає бути надто делікатним.

Коли інспектор Слек осушив другу склянку, він розм’як і став набагато відвертішим. Такою є властивість цього чудового трунку.

– Я не думаю, що повинен щось приховувати від вас, сер. Ви ж триматимете мою розповідь при собі? Не роздзвоните її на всю парафію?

Я запевнив його, що ні.

– Позаяк усе відбулося у вашому домі, то, думаю, ви теж маєте право знати, як просувається розслідування злочину.

– У мене теж таке відчуття, – сказав я.

– У такому разі, сер, що ви скажете про леді, яка відвідала полковника Протеро увечері напередодні його вбивства?

– Місіс Лестрандж! – вигукнув я надто гучно, настільки великим було моє здивування.

Інспектор подивився на мене докірливим поглядом.

– Не так гучно, сер. Місіс Лестрандж – це та леді, на яку я накинув оком. Ви мусите пам’ятати, про що я вам говорив, – шантаж.

– Не думаю, що це причина для вбивства. Немає сенсу вбивати гуску, яка несе золоті яйця. У тому, звичайно, випадку, якщо правильна ваша гіпотеза, якої я ні на хвилину не визнаю.

Інспектор фамільярно мені підморгнув.

– О, вона належить до тих жінок, яких джентльмени завжди захищають. Але подивіться на все неупередженим поглядом, сер. Припустімо, вона успішно шантажувала джентльмена в минулому. Через чимало років вона рознюхує, де він є, приїздить сюди й знову береться за своє. Але за цей час ситуація змінилася. Закон досить радикально змінився. Зараз надаються всі сприятливі умови людям, які подають у суд на шантажистів, – їхні імена заборонено розголошувати в пресі. Припустімо, полковник Протеро пригрозив їй, що він притягне її до суду. Вона опиняється в дуже скрутному становищі. Сьогодні за шантаж карають вкрай суворо. Закон обернувся до них своїм зворотним боком. Єдиний спосіб урятуватися для неї – це прибрати його зі світу, швидко й надійно.

Я промовчав. Мушу визнати, що гіпотеза, яку вибудував інспектор, цілком імовірна. Лише одна річ робила її неприйнятною – особистість місіс Лестрандж.

– Я не згоден із вами, інспекторе, – сказав я. – Місіс Лестрандж не здається мені потенційною шантажисткою. Вона… знаєте, це старомодне слово, але вона – леді.

Він скинув на мене жалісним поглядом.

– О, сер, я розумію, – сказав він із виразом толерантності в голосі. – Ви священик. Ви не знаєте й половини того, що відбувається в нашому світі. Леді, кажете! Ви були б дуже здивовані, якби знали деякі речі, що їх знаю я.

– Я говорю не про суспільний стан. Бо в такому разі я мусив би визнати, що місіс Лестрандж не належить до якогось певного класу. Те, що я мав на увазі, стосується особливої витонченості характеру.

– Ви дивитеся на неї зовсім іншими очима, аніж я, сер. Я, звичайно, чоловік, але не тільки. Я ще й офіцер поліції. Вони не можуть одурити