Читати книгу - "Убивства за абеткою"

– Нічого, місіс Марбері, нічого.

– Це все кінні верхогони. Без сумніву, він думає, що там для нього буде можливість. Кажуть, туди прямують сотні поліцейських. Але, містере Каст, вигляд у вас справді поганий. Може, краще трохи чогось з’їсти? Правду кажучи, вам не варто подорожувати сьогодні.

Містер Каст випрямився.

– Це необхідно, місіс Марбері. Я завжди був пунктуальним у тому, що стосується призначених зустрічей. Люди повинні, вони повинні мати довіру до вас! Коли я вирішив щось зробити, то роблю. Це єдиний спосіб досягти успіху в… в справі.

– Але якщо ви хворі?

– Я не хворий, місіс Марбері. Просто трохи схвильований через… різні особисті справи. Я погано спав. Зі мною справді все гаразд.

Він говорив так рішуче, що місіс Марбері забрала тацю зі сніданком і неохоче залишила кімнату.

Містер Каст витягнув з-під ліжка валізу й почав пакувати речі. Піжама, зубна щітка й мило, запасний комірець, шкіряні капці. Потім, відімкнувши сервант, він перемістив десь із дюжину пласких картонних коробок розміром сім на десять дюймів із полиці у валізу.

Чоловік лише кинув погляд на залізничний довідник на столі, а потім вийшов із кімнати з валізою в руці.

Поставивши її на підлогу в холі, містер Каст одягнув пальто та капелюха. При цьому він так глибоко зітхнув, що дівчина, яка вийшла з сусідньої кімнати, занепокоєно подивилась на нього.

– Щось трапилось, містере Каст?

– Нічого, міс Лілі.

– Ви так зітхнули!

Містер Каст раптом спитав:

– Міс Лілі, ви вірите в передчуття? Погані передчуття?

– Ну, я насправді не знаю… Звичайно, бувають дні, коли просто відчуваєш, що все йде не так, і дні, коли відчуваєш, що все гаразд.

– Зрозуміло, – сказав містер Каст.

Він знову зітхнув.

– Що ж, до побачення, міс Лілі. До побачення. Я знаю, ви завжди були доброю до мене.

– Ну, не прощайтесь так, наче їдете назавжди, – засміялась Лілі.

– Ні, ні, звісно ні.

– Побачимось у п’ятницю, – засміялась дівчина. – Куди їдете цього разу? Знову на узбережжя?

– Ні, ні… у Челтнем.

– Що ж, там теж добре. Але не так само, як у Торкі. Там, мабуть, чудово. Я хочу поїхати туди наступного року на вихідні. До речі, ви, мабуть, були доволі близько від місця вбивства… вбивства за абеткою. Воно сталося, коли ви були там, адже так?

– Ну, так. Але Чарстон за шість чи сім миль звідти.

– Але все одно це, мабуть, було зворушливо! Ви ж могли пройти повз убивцю на вулиці! Могли бути зовсім близько!

– Так, звісно, що міг, – сказав містер Каст зі скривленою гіркою посмішкою, яку помітила Лілі.

– О, містере Каст, поганий у вас вигляд.

– Зі мною все гаразд, все добре. До побачення, міс Марбері.

Він незграбно взяв капелюх, підхопив портфель і поспішно вийшов.

– Дивакуватий старий, – поблажливо сказала Лілі Марбері. – На мою думку, трохи несповна розуму.

ІІ

Інспектор Кром сказав своєму підопічному:

– Дістаньте мені список усіх фірм, що виробляють панчохи, та порозпитуйте їх. Мені потрібен список усіх їхніх агентів, зрозуміло, тих людей, які продають по роз’їздах і настирливо шукають замовлень.

– Це пов’язано з абетковою справою, сер?

– Так. Одна з ідей містера Еркюля Пуаро. – Інспектор говорив зневажливим тоном. – Напевно, нічого з цього не вийде, але не годиться нехтувати жодним шансом, яким би незначним він не був.

– Правда ваша, сер. Містер Пуаро у свій час зробив багато хорошого, але думаю, що зараз він трохи несповна розуму, сер.

– Він шарлатан, – сказав інспектор Кром. – Весь час вигадує. Заплутує людей. Але мене не проведеш. А зараз домовимось про Донкастер…

ІІІ

Том Гартіґан сказав до Лілі Марбері:

– Бачив вашого старого жовніра сьогодні вранці.

– Кого? Містера Каста?

– Каста. Біля Юстона. Як завжди, схожий на мокру курку. Думаю, цей чолов’яга трохи псих. Треба, щоб хтось наглядав за ним. Спочатку він впустив свою газету, а потім – квиток. Я підняв, а він навіть не помітив, що загубив його. Подякував мені схвильовано, але не думаю, що впізнав мене.

– О, звісно, – сказала Лілі. – Він бачить тебе лише коли ти проходиш повз у холі, причому не завжди.

Вони протанцювали один танець на майданчику.

– Ти чудово танцюєш, – сказав Том.

– Продовжимо, – сказала Лілі й наблизилась ще трохи вперед.

Вони знову протанцювали.

– Ти сказав Юстон чи Паддінґтон? – раптом запитала Лілі. – Я про те, де ти бачив старого Каста.

– Юстон.

– Ти впевнений?

– Звісно, я впевнений. А що?

– Дивно. Я думала, що в Челтнем їдуть із Паддінґтона.

– Так і є. Але старий Каст не їхав у Челтнем. Він збирався в Донкастер.

– У Челтнем.

– У Донкастер. Я знаю, дівчинко! Я ж підняв його квиток, чи не так?

– Але ж він сказав мені, що їде в Челтнем. Я впевнена, що так він сказав.

– О, ти неправильно зрозуміла. Він їхав у Донкастер, це точно. Деяким людям щастить більше, ніж іншим. Я поставив на Світлячка на «Леджері», хотів би побачити, як він мчить.

– Не думаю, що містер Каст поїхав на кінні верхогони, це не схоже на нього. О, Томе, сподіваюся, його не вб’ють. Адже в Донкастері має відбутись абеткове вбивство.

– Із Кастом усе буде добре. Його ім’я починається не на літеру «Д».

– Його могли вбити минулого разу. Він був поблизу Чарстона в Торкі, коли сталось останнє вбивство.

– Невже? Оце так збіг, правда?

Він засміявся.

– Він не був перед тим у Бексгіллі, еге ж?

Лілі насупила брови.

– Він поїхав… Так, я пам’ятаю, що він поїхав, бо забув свій купальний костюм. Мати лагодила його. І вона сказала: «Що ж, містер Каст поїхав учора без свого купального костюма», а я відповіла: «Та що старий купальний костюм, там сталося жахливе вбивство, в Бексгіллі задушили дівчину».

– Гаразд, але якщо йому був потрібний купальний костюм, то він збирався їхати на узбережжя. Послухай, Лілі. – Його обличчя зморщилося від подиву. – А як щодо того, що твій старий і є вбивцею?

– Бідний містер Каст? Він не образить і мухи, – засміялася Лілі.

Вони щасливо затанцювали, в їхніх безтурботних думках не було нічого, крім задоволення від перебування разом.

Однак у їхній підсвідомості щось захвилювалось…

Розділ двадцять третій

11 вересня. Донкастер

Донкастер!

Гадаю, я запам’ятаю 11 вересня на все життя.

Справді, щоразу, коли згадується