Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Проте клієнт зателефонував мені, і я погодилась. Зустріч ми призначили ввечері напередодні мого від їзду. Локвуд із Джорджем були тоді заклопотані власними завданнями, тож я вирушила сама. Щоправда, не зовсім сама з черепом, хоч  

яке неприємне, а все ж таки товариство. А якщо він надто розбалакається, то завжди можна буде закрутити кришку міцніше.  

Бермуда-Корт виявився одним із тих великих бетонних житлових комплексів, які будували в Лондоні відразу після Другої світової війни. Він мав чотири блоки, всередині яких містився невеличкий, порослий травою двір. У кожному блоці були зовнішні сходи з переходами впоперек стін: ці переходи захищали будинок від негоди й водночас постійно кидали тінь на вікна й двері квартир. Бетонні стіни були грубі, потворні, темні від дощу.  

Як я й передбачала, ліфтів у будинку не було. Хоч квартира № 21 виявилась лишена п’ятому поверсі, я добряче захекалась, поки дісталася туди. — ще й під тягарем рюкзака, в якому, крім усього іншого, була склянка з черепом.  

Надворі майже смеркло. Я тяжко відсапнула й подзвонила в двері.  

— Ти. здається, не в формі, —    прошепотів мені на вухо череп.  

— Замовкни. Я в чудовій формі.  

— Ти пихкотиш, як астматик. Тобі не завадило б трохи схуднути... Щось Локвуд надто вже часто згадує про твої гладенькі стегенця...  

— Що?! Він не може...  

Аж тут замовники нарешті відчинили двері. Замовників було п’ятеро — сухорлява літня мати, трохи сутулий мовчазний батько й троє дітей, не старших за шість років. Вони разом жили в цій п’ятикімнатній квартирі з невеличким передпокоєм. Мешкав тут і шостий жилець — дідусь дітлахів, проте він нещодавно помер.  

На мій подив, мене запросили не до вітальні, де зазвичай тривають дражливі переговори замовників з агентами, а провели до маленької кухні в дальньому кінці передпокою. Там з'юрмились усі й так міцно притисли мене до плити, що впродовж нашої розмови я двічі натискала своїми сідницями на кнопку запалювання.  

Мати попросила в мене пробачення за таке незручне приймання. Вітальня в них є, проте віднедавна вони не заходять туди увечері. Чому? Бо там з’являється привид дідуся. Після його смерті діти бачили старого щоночі — він сидів у своєму улюбленому кріслі. ІЦо він робив? Нічого, просто сидів. А до того, коли був ще живий? Теж увесь час сидів у цьому кріслі. У ньому й помирав — тяжко хворів, однак лікуватись відмовлявся. Врешті він так схуд і знеміг, що його, здавалось, могло здути вітром.  

Чи знають вони, чому він повернувся? Ні. Чи можуть вони припустити, що йому треба? Ні. А який він був за життя?   Отут    мої клієнти замовкли й засовались, і мені ця мовчанка видалася дуже промовистою. Врешті-решт батько сказав, що небіжчик був «непростою людиною» — не дуже щедрою, коли йшлося про гроші. Мати ж відверто додала, що він був неабиякий скнара. Він міг би всю свою родину продати дияволу, якби той запропонував хорошу ціну. Хоч як сумно це говорити, та мені було зрозуміло: вони щиро радіють із того, що   дід   усь помер.  

Щоправда,   не зовсім    помер. Чи краще так: помер, а тоді повернувся.  

Вони заварили мені чаю, і я випила його, стоячи під єдиним яскравим світильником на кухні. А за мною тим часом стежили три пари дитячих очей — величезних і зелених, наче в котів. Нарешті я поставила порожню чашку до мийки, і всі п’ятеро жильців разом зітхнули. Мені показали, де вітальня, я увійшла туди, ступила на вичовганий килим і зачинила за собою двері.  

То була невелика прямокутна кімната з електричним каміном посередині однієї із стін. Камін був обгороджений металевими братцями, щоб туди не лазили діти. Світло вмикати я не стала. Широке вікно вітальні виходило