Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– Я дещо забула, – сказала я, відступаючи. Пальці зім’яли портрет у спітнілій руці. – Зараз повернуся.

– Я з тобою, – сказала Йоана.

– Ні, все гаразд, – сказала я, сподіваючись, що збоку не видно, як у мене горить шия. Спробувала всміхнутися. Кутики рота в мене затремтіли. Я повернулася й пішла, намагаючись тримати себе в руках, доки не відійду достатньо далеко. Стискала зуби, намагалася не заплакати. Зупинилася, прихилившись до сміттєвого бака.

– Ліно! – до мене підбігла Йоана. – Ти як, нормально?

Я кивнула. Розгорнула портрет. Гарне обличчя. Порвала його й викинула. Окремі шматочки вихопилися з моєї руки й полетіли на той бік вулиці. Хлопці – ідіоти. Усі як один – ідіоти.

41

Наближалася осінь. Енкаведисти підганяли нас дедалі сильніше. Якщо хтось хоча б перечіпався й падав, йому скорочували норму хліба. Руки в мене стали такі, що мама могла обхопити їх пальцями однієї долоні вище ліктя. У мене не було сліз. Інколи бажання плакати мене переповнювало, але очі тільки сухо горіли.

Важко було уявити, що десь у Європі шаленіє війна. У нас була своя власна війна, ми чекали, кого енкаведисти оберуть наступною жертвою і кинуть у чергову яму. Їм подобалося бити нас у полі. Одного ранку вони спіймали якогось діда, який їв буряк. Охоронець вирвав у нього передні зуби обценьками. Нас змусили на це дивитися. Раз у раз нас будили серед ночі, щоб ми підписали собі вирок на двадцять п’ять років. Ми навчилися спокійно сидіти біля столу Комарова з розплющеними очима. Мені вдавалося уникати уваги енкаведистів, сидячи просто перед ними.

Мій учитель малювання казав, що коли глибоко вдихнути й уявити якесь місце, то можна опинитися там. Побачити, відчути. Під час оцих походів до НКВД я цього навчилася. Під час тиші я чіплялася за свої зівʼялі мрії. Саме під прицілом я сповнювалася сподівань і дозволяла собі бажання з самої глибини душі. Комаров вважав, що катує нас. Але ми тікали у спокій, усередину себе. Ми знаходили сили там.

Не кожен міг просто сидіти. Люди не знаходили собі місця, нервували, втомлювалися.

Урешті хтось здався й підписав.

– Зрадники! – тихо сказала, мов сплюнула, панна Ґрибайте, клацнувши язиком. Люди сперечалися щодо тих, хто так учинив. Підписав хтось і в першу ніч. Я обурювалася. Мама сказала мені, що варто пожаліти тих, кого змусили вийти за межі власного «я». Я не могла їх ні жаліти, ні зрозуміти.

Щоранку виходячи в поле, я могла передбачити, хто підпише папір наступним. Їхні обличчя співали пісню поразки. І мама теж це помічала. Вона з такими людьми намагалася побалакати, працювала поруч, намагалася збадьорити їхній дух. Іноді їй вдавалося. Багато разів не вдавалося. Уночі я малювала портрети тих, хто здався, і писала, як НКВД їх зламало.

Поведінка енкаведистів зміцнювала в мені почуття протесту. Чого це я здаватимуся тим, хто плює мені в обличчя, хто мене мучить щодня? Чого це я віддаватиму їм власну гідність і самоповагу? Мені було цікаво – а що ж буде, коли тільки ми не підпишемо.

Лисий стогнав, що нікому не можна вірити. Усіх звинувачував, що вони шпигуни.

Довіра руйнувалася. Люди почали міркувати над прихованими мотивами поведінки інших, сіяти зерна сумніву. Я думала про тата, про те, як він казав мені бути обережною з тим, що я малюю.

Ще через дві ночі підписала буркітлива жінка. Вона схилилася над столом. Ручка тремтіла в її вузлуватій руці. Я гадала, що вона, може, передумає, але раптом вона щось написала і прирекла себе і двох своїх дівчаток на двадцять п’ять років ув’язнення. Ми просто дивилися на неї. Мама закусила губу, опустила очі. Та жінка почала кричати, що ми всі дурні, що ми все одно помремо, то чом би перед тим не їсти? Одна з її дочок заплакала. Тої ночі я намалювала її обличчя. Кутики її губ опустилися в безнадії. Лоб був поораний зморшками – вона і сердилась, і була розгублена водночас.

Мама і пані Рімене вишукували новини про чоловіків чи війну. Андрюс переказував інформацію Йонасові. На мене уваги не звертав. Мама писала листи татові, хоча не знала, звідки їх можна буде відіслати.

– Якби ж то ми могли дійти до села, Елено, – казала пані Рімене в черзі за пайкою. – Можна було б листи відіслати.

Тих, хто підписав собі двадцятип’ятирічний вирок, могли відпускати до села. Нас – ні.

– Так, нам треба дістатися до села, – сказала я, думаючи передати щось татові.

– Відправте оту шльондру Арвідене, – сказав лисий. – Вона все швиденько впорає. Зараз вона, певне, й російської нівроку навчилася.

– Як ви смієте! – сказала пані Рімене.

– Огидний стариганю! Чи ви думаєте, їй хочеться з ними спати? – закричала я. – Від цього залежить життя її сина!

Йонас опустив голову.

– Вам слід співчувати пані Арвідене, – сказала мама, – як ми співчуваємо вам. Андрюс і пані Арвідене чимало ночей підгодовували вас. Як можна бути таким невдячним?!

– Ну підкупіть оту тупоголову корову, яка підписала, – сказав лисий. – Її можна купити, то вона ваші листи й віднесе!

Ми всі написали листи, і їх мама планувала відправити до свого «контакту» – далекого родича, що мешкає на селі. Ми сподівалися, що тато зробить те саме. Ми не могли написати свої імена чи вказати щось конкретне. Ми розуміли, що НКВД прочитає наші листи. Ми писали, що ми живі й здорові, гарно проводимо час, учимося корисних речей. Я намалювала портрет бабусі й написала: «Вітання від бабусі Алтай», а внизу поставила свій підпис. Тато, звичайно, упізнає це обличчя, мій підпис і зрозуміє, що означає «Алтай». А енкаведисти, сподіваюся, не здогадаються.

42

У мами залишалися три