Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

     - Навіщо? Всі мої вже давно померли. Світ збожеволів, а я… я ж буду дуже старим.

     - Та будеш таким, як впав у сплячку. Тільки розумнішим. Жрець же ж думав, що отруїв тебе, а ти он – живий й здоровий, - засміявся Дракон. – Це все через нашу брошку. Отак от. Так що, подякуй Лісовику, якщо зустрінеш.

       У Оленя була ще ціла купа запитань, але Вогнян повільно, але впевнено підштовхував хлопця до берега Річки.

      - Потім, потім. Поживи ще років з вісімдесят-сто, а потім приходь до мене. Все розповім. Може, навіть у шахи пограємо.

      Олень зітхнув та побрів на той берег, з якого прийшов.

     - А, ледь не забув, - підлетів Дракон. Тепер він знову мав вигляд крилатого ящера. – А багато було людей із буквою “Д”?

     - Не те щоб багато, але були. Здається, у кожному часі приблизно однаковий відсоток.

     - Це добре, - закивав Вогнян. – А то я вже перелякався, що вони геть зникли. – Па!

     І Олень відчув холод, голод та запах гнилі. Здається, хтось щойно проповз  його голою гомілкою, а грудями побіг щур.

     Десь вдалечині роздавалися розкати грому. Отакої. Залишилося лише захлинутися від зливи у цій дурнуватій ямі! Грім ставав сильнішим, почулося сопіння. Тут Олень зрозумів, що це хтось намагається викопати яму.

     В очі вдарило яскраве світло. Олень примружився, а коли знову розплющив очі, зрозумів, що пропав – на нього, із зацікавленістю, дивилися таємничі коричнево-жовто-зелені очі відьми.