Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

які долинали з-за гори. Музика звучала чимраз ближче, і я побачив юрбу циган, яка рухалась у такт музики, співаючи під супровід бубнів і тулумбасів. Вони стали табором під самою терасою, так що я з усіма подробицями міг розглядати своєрідну вишуканість їх костюмів і табору як такого. Я гадав, що це ті самі цигани-злодії, під чию опіку укрився корчмар з Вента-де-Карденас, як мені про це розповідав пустельник, але вони видалися мені надто доглянутими для шахраїв. Поки я до них приглядався, вони розбивали намети, ставили на вогонь казанки й розвішували колиски з дітьми на гілках оточуючих дерев. Упоравшись з цією підготовкою, вони віддалися задоволенням кочового життя, серед яких на першому місці було байдикування.

Намет ватажка відрізнявся від інших не тільки великою булавою зі срібним руків’ям, устромленою біля входу, але й більшою оздобленістю й багатими торочками, які рідко коли бувають у звичайних циган. Але яке ж було моє здивування, коли на виході з намету я раптом побачив обох своїх родичок у тих привабливих одежах, які в Іспанії називають a la gitana maja[23]. Вони наблизились аж до підніжжя тераси, але, схоже, зовсім не помічали мене. Потім покликали приятельок і почали танцювати поло на відому мелодію:

Quando me Расо me azze,

Las palmas para vaylar,

Me se puene el corpecito

Como hecho de mazzapan…[24]

Якщо прекрасна Еміна і кохана Зібельда закрутили мені голову в мавританських одежах, то їхніми новими костюмами я був захоплений не менше. Я лиш помітив, що цього разу в них на обличчі якась злостива й саркастична посмішка, яка хоч і підходить циганським ворожкам, однак вказувала, що дівчата намагаються влаштувати мені нову капость, з’явившись у цьому новому й несподіваному вигляді.

Замок кабаліста був закритий з усіх боків, ключі були в господаря, тому я не міг зійти до циганок. Однак, пройшовши підземним переходом, який виходив до русла потоку й закінчувався залізними ґратами, я міг побачити їх зблизька й навіть розмовляти з ними. Тому я пішов цим таємним ходом, і незабаром тільки потік відділяв мене від танцюристок. Але це були зовсім не мої кузини. Вигляд їх навіть здався мені дуже звичайним і цілком підходящим для їхнього стану.

Присоромлений своєю помилкою, я без поспіху повернувся на терасу. Знову глянув — і знову цілком виразно пізнав своїх родичок. Мені здалося, що вони також мене пізнали, бо вибухнули голосним сміхом і втекли до наметів.

Я був обурений. «Боже мій! — подумав я. — Чи ж може бути, щоб два такі милі й прекрасні створіння були злостивими духами, які звикли глузувати зі смертних, прибираючи будь-який вигляд, або чарівницями чи, що було б найстрашніше, упирями, яким небо дозволило оживити огидні трупи повішеників з долини Лос-Ерманос?» Я, щоправда, гадав, що зумію собі ці речі витлумачити в якийсь звичайний спосіб, але тепер вже й сам не знав, у що маю вірити.

Поглинутий такими думками, я повернувся в бібліотеку, де знайшов на столі велику книгу, писану ґотичними літерами, під назвою «Цікаві оповідання Гаппеліуса». Книга була розкрита й сторінка наче навмисне загнута на початку розділу, в якому я прочитав таке:

Історія Тибальда де ла Жак’єра

Жив якось в одному французькому місті, що лежить над берегом Рони й зветься Ліон, багатий купець по імені Жак де ла Жак’єр. Той Жак прийняв це прізвище після того, як покинув торгувати й був обраний першим радником, а цю посаду ліонці надають тільки людям заможним і бездоганно чесним. Таким і справді був шанований радник де ла Жак’єр: милосердним для бідних і добродійним для ченців і священиків, які і є справжніми вбогими перед Господом.

Але цілком інакшим, ніж батько, був єдиний син радника пан Тибальд де ла Жак’єр, підпоручик королівської гвардії — гуляка, забіяка, переслідувач дівчат, картяр, ворог шиб і ліхтарів, п’яниця й богохульник гірший, ніж десяток матросів. Частенько вночі траплялося йому зупиняти на вулиці спокійних городян, аби обміняти в них свій старий плащ чи поношений капелюх на новий одяг. Невдовзі перекази про витівки пана Тибальда наповнили Париж, Блуа, Фонтенбло та інші королівські резиденції. Нарешті дійшли вони до вух нашого найсвітлішого повелителя, світлої пам’яті Франціска І. Роздратований вибриками зухвалого солдафона, він вислав його в Ліон на покуту до дому батька, шановного радника де ла Жак’єра, який тоді жив на площі Белькур, на розі вулиці Сен-Рамон.

У батьківському домі молодого Тибальда зустріли з такою радістю, наче він повернувся з Рима, обдарований відпущенням усіх гріхів від святого отця. І не тільки вбили відгодоване теля, щоб зустріти його, але радник де ла Жак’єр ще й справив бенкет, який коштував більше золотих монет, ніж було гостей. Зробили навіть ще більше. Піднімали тости за здоров’я одинака, і кожен бажав йому бути більш розсудливим і опам’ятатися. Але ці приємні побажання аж ніяк не припали йому до смаку. Розпусник узяв зі столу золотий келих і, наповнивши його вином, вигукнув:

— Мільйон і сто тисяч дияволів разом з їхнім владикою, якому я віддам з цим вином кров і душу свою, якщо коли-небудь змінюся!

Від цих страшних слів волосся на головах гостей стало дибом, деякі перехрестилися, інші встали від столу. Пан Тибальд також встав і пішов на прогулянку на площу Белькур, де зустрів двох своїх давніх приятелів, таких самих гультяїв. Він обняв їх, привів у дім і наказав принести для них кілька пляшок вина, зовсім не зважаючи ні на батька, ні на інших гостей.

Так повів себе Тибальд у перший же день після повернення. На другий день повторилося те саме, і так воно й продовжувалося з дня на день.

Бідний батько, гірко сумуючи, вирішив звернутися до свого небесного покровителя, святого Якова,