Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

— Як думаєш, відьма могла нас обманути і заманити в пастку? — запитав Лукар, погляд якого був зосереджений на темряві перед ними, як ніби він шукав відповіді в нічному ландшафті.

Ділан замислився на мить, оцінюючи ситуацію.

— Не знаю, — відповів він, розуміючи, що Лукар має на увазі, — але якби вона хотіла нас вбити, зробила б це у готелі.

Лукар кивнув, але не здавався впевненим.

— Це місце дивне, — продовжив він, — мені навіть важко уявити, що тут міг робити Даніел. Він не відходив далеко від земель стаї. А це місце занадто далеко від усього, що він знав.

Ділан дивився вперед, якось глибше занурюючись у свої думки.

— Напевно в нього була причина тут бути, — сказав він, — і ми її, скоріше за все, не дізнаємося.

Тиша запала знову, але цього разу в ній було більше тривоги.

Ліс огортав їх темрявою, а вітер шарудів у верхівках дерев, створюючи відчуття, ніби самі тіні спостерігають за ними. Лукар і Ділан йшли мовчки, зосереджено вдивляючись у шлях перед собою. Земля під ногами була волога, вкритa сухим листям і уламками гілок, що хрустіли під їхніми кроками.

Раптом серед дерев вони побачили маленький дерев’яний будиночок. Його дах був частково провалений, вікна вибиті, а двері ледь трималися на завісах. Будівля виглядала покинутою вже багато років, та все ж щось у ній викликало неприємне відчуття.

— Це місце не виглядає дружнім, — тихо сказав Ділан, зупинившись біля входу.

— І все ж ми тут, — відповів Лукар, легенько штовхнувши двері. Вони скрипнули, ніби самі протестували проти їхньої присутності, і відчинилися.

Всередині панував безлад. Меблі були розбиті, підлога встелена уламками дерева, паперу та битого скла. Здавалося, що тут нещодавно відбулася бійка — і досить жорстока. Запах пилу, сирості й чогось ще, ледь відчутного, висів у повітрі.

Лукар обережно зробив кілька кроків вперед, вдивляючись у хаос навколо. Його увагу привернув металевий відблиск на підлозі. Він нахилився й підняв срібний ланцюжок. На ньому висіла прикраса — ікло, гостре й відполіроване, як оберіг.

— Це виглядає знайомо, — пробурмотів він, стискаючи знахідку в пальцях.

Ділан нахилився ближче, його погляд похмурішав.

— Це вовче ікло, — сказав він тихо. — І не просто якесь...

Лукар зосереджено розглядав ланцюжок, у його думках почало складатися щось тривожне.

— Це належало Даніелу, — промовив він, відчуваючи, як його серце забилося швидше.