Читати книгу - "Кременецький звір, Сергій Каріук"

«Мати свята, це якась чорна меса, чи що? Вони хоч знають, що вся та чортівня вже давно вийшла з моди?» — Голота аж скам’янів від побаченого, і думки його розліталися увсебіч.

Людина знову сіла. Та зробила це якось химерно, неприродно, хоч Голота відразу не зрозумів, у чому справа.

«Не сяде так людина… Це так хіба собаки й вовки сідають, підгинаючи задні лапи», — промайнуло в його голові. Спів людей у балахонах знову став глухий і ледь чутний. Нарешті з кола вийшла постать у великому чорному каптурі, у руці в неї заблищав ніж. Каптур підійшов до купи якогось лахміття. Голота придивився — то плащ, під яким видно було обриси невеличкого тіла.

— Матінко свята! Що це тут відбувається? — від тихого шепоту ззаду Голота аж підскочив, угатившись головою об стіну. Він обернувся й побачив Ярину Ястжембець, яка з жахом дивилася на ритуал. — Це той збирається жертву приносити чи що? — встигла промимрити вона, поки Голота не затулив їй рукою рота й не притиснув до себе, боячись, аби писк письменниці не привернув увагу.

Однак ніхто навіть не подивився вгору, де стирчали голови Голоти й Ярини. Знову гучно занили, а коли обірвали спів, головний каптур на мить завмер, а тоді завдав кілька швидких ударів своїм величезним ножем.

Ярина промукала щось, Голота ще сильніше затиснув їй рота і, не відриваючи погляду, дивився вниз. Жрець узяв тіло, накрите плащем, і поклав перед «вовком». З-під накидки відразу розпливлася велика калюжа крові. «Каптур» підійшов до людини-вовка впритул, і лише тоді той ворухнувся, виставивши руку з пазурами. Жрець полоснув по кігтистій лапі ножем і підставив велику чашу, збираючи в неї кров вовкулаки. Він стояв так із хвилину, а тоді притулив чашу до рота, за мить віддавши її сусідові. «Балахони» почали передавати кров один одному, та Голота цього вже не бачив. Його нудило. Стримуючись з останніх сил, він тяг непритомну Ярину, що хиталася, немов зламана лялька, до отвору у паркані. Голота брів, як в імлі, перечепився через якусь колоду, впав на коліно, однак швидко встав. Очманіло вимахуючи головою, він важко дійшов-таки до паркана й зіщулився, адже у спину нагаєм знову шмагнуло вовче виття.

Розділ 16

У якому багато дискутують про концентрацію під час шахової партії

Убивство королівської особи мало статися ось-ось. Треба було щось терміново робити й рятувати помазаника Божого від неминучої загибелі. Шансів було замало, та Голота збирався битися за монарха до кінця. Він задумливо потягнувся, щоб схопити короля за горлянку і тікати, як із подивом побачив краплю крові, що заструменіла з пальця. Він ошелешено підняв руку догори й уважно дивився, як червона цятка біжить униз до зап’ястка, залишаючи по собі слід.

— От і ти попався, ліценціате! — почув Голота сміх і підняв очі на Мнішека, що дивився на нього з іншого боку шахової дошки, вишкіривши у посмішці свої тридцять з лишком білосніжних зубів.

— Що? — нарешті отямився Голота.

— Ліценціате Голото, сьогодні тобі виказана неабияка честь, — дуркуючи, Мнішек запищав голоском церемоніймейстера, якого для шику тримав у палаці Сангушко. Та не витримав, знову розсміявся й заговорив звичним голосом. — Дивина, що ти не помітив. Ми ж дограємо нашу незакінчену партію не за звичними шахами, дорогий ліценціате, а сидимо за столиком, за яким я зазвичай граю сам із собою. Сьогодні вранці я наказав Мірекові приготувати його для нас і розставити фігури.

— Фігури? — досі не розуміючи, проговорив Голота.

— Прекрасна робота, лише придивися. Це зробив той львівський майстер, про якого я тобі говорив. Геній, без перебільшень.

Голота глянув на Мнішекового камердинера, що звично стояв біля дверей і насилу стримувався, аби не загигикати, як кінь, а тоді нарешті пильніше подивився на шахового короля, об якого він щойно порізався. За мить здивовано підняв брови, а тоді кинув погляд на Мнішека. Той беззвучно реготав.

— Чекай, він же весь з якихось гострих шпичаків, наточених мініатюрних лез… Такими шахами зарізати можна…

— Ти краще подивися, як усе ідеально зроблено… Поглянь, яка ажурна робота і яка смертельна краса…

— Ідеальна, ажурна… Не те слово. Я не знаю, що то за геніальний майстер їх зробив — просто шедевр… Шедевр дурні. Бо це ж таки дурня якась, Міхале, — Голота здивовано оглядав фігури. — Чи це якийсь жарт, чиясь хвора фантазія?

— То я придумав! Адже шахи — то війна в мініатюрі, і колись мені спало на думку, що до них треба ставитися серйозно, — відповів Мнішек. — Треба бути сконцентрованим, аби дограти партію без каліцтва, — засміявся шляхтич.

— Намагаючись бути сконцентрованим, ви собі колись відчикрижте пальця, Міхале. Але я вам аплодую за вигадку. Ви, магнати, неабияк вигадливі, особливо коли йдеться, як когось убити або помучити. Навіть якщо цей хтось — то ви самі. Це ж треба, різонуло, немов шаблюкою. — Голота, висмоктуючи кров з пальця, повернувся до Мірека. — Дай якогось полотна руку перев’язати, лобуряко! І не шкірся, бо якщо твій пан і вельможа, то тобі я можу й носа набік вкласти…

Навіть поріз не зміг очистити голову від сотень думок, які не полишали його після вчорашнього вечора. Вночі Голота ледве дотяг Ярину до її будинку, вклав у ліжко, а тоді всеньку ніч просидів біля вікна, тримаючи в руках свій заряджений турецький пістоль і чекаючи не знати чого. Через моторошний ритуал у будинку Потоцьких він не міг заснути ні на хвилину… Вовкулаки, вбивства, люди в балахонах, таємний орден, жертвоприношення — навіть для Голоти цього було забагато. Кременець, що завжди здавався йому маленькою спокійною оазою з ляльковими будиночками та охайними богобоязними міщанами, враз перетворився на якусь обитель зла. Стискаючи пістоль, Голота заснув лише за годину перед світанком. Зранку сонний і невиспаний він підійшов до дівчини, що ридма ридала на ліжку, й наказав не виходити з будинку. Сам же рушив до Мнішека. Йому терміново треба було поділитися з кимось своїми думками… Зараз він сидів змарнілий, втомлений і роздратований через ідіотські жарти веселуна Мнішека. Думав, як розповісти про вчорашні пригоди, аби той не підняв його на кпини. — Не ображайся на Мірека, Голото. Твоя мармиза виглядала надто вже кумедно. Ти краще розкажи про зосередженість на дуелях. Ти щось там розповідав про десятки дуелей без єдиної подряпини, — знову почав Мнішек під’юджувати свого супротивника. — Флорентійська