Читати книгу - "Книга кладовища"

Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто там — а був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.

Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.

— Я тебе не боюся, — прошипів хлопчисько.

Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.

По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.

— Ти дивний, — заявила вона. — І друзів у тебе нема.

— Я сюди не по друзів прийшов, — відказав Ніх. — Я прийшов учитися.

Мо зморщила носа.

— А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.

Ніх знизав плечима.

— Я тебе не боюся, — вела далі Мо. — Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.

— Ну і добре, — і Ніх пішов коридором далі.

Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.

Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь:

— Я повірити не можу, що ти такий… такий дурень. Я стільки казав, щоб ти був там ледь-ледь присутнім. А тепер про тебе говорить уся школа?!

— А що я мав зробити?

— Ну не це, точно, — відповів Сайлас. — Світ змінився. Тепер тебе можуть знайти, Ніх. Вони можуть знайти тебе.

Непорушний Сайласів вираз обличчя нагадував вистиглу кірку на розпеченій лаві. Ніх розумів, який той розлючений, лише тому, що знав його уже давно. Опікун боровся з гнівом, намагаючись його контролювати.

Ніх проковтнув слину і спитав:

— І що робити тепер?

— Не повертатися туди, — відповів Сайлас. — Ці ходіння до школи були просто експериментом. Просто визнаймо, що невдалим.

Ніх промовчав. А потім сказав:

— Це ж не лише заради знань. Є ще й інше. Ти уявляєш, як хороше сидіти в кімнаті, повній живих, дихаючих людей?

— Це мені втіхи не дає, — відказав Сайлас. — Отже. Завтра до школи ти не йдеш.

— Я не тікатиму. Ні від Мо, ні від Ніка, ні від школи. Я раніше звідси піду.

— Ти робитимеш, що тобі кажуть, — Сайлас був схожий на вузол оксамитової люті у темряві.

— А інакше що? — спитав Ніх. Його щоки палали. — Що ти зробиш, щоб втримати мене тут? Уб'єш?

І, розвернувшись, він покрокував доріжкою, що вела до брами і геть з кладовища.

Сайлас заходився кликати хлопця повернутися, потім замовк і лишився стояти, сам-один, у темряві ночі.

Зазвичай прочитати щось із виразу його обличчя було неможливо. Зараз же лице його перетворилося на книгу, написану давно забутою мовою, немислимою абеткою. Сайлас загорнувся в навколишні тіні, наче в ковдру, і, непорушний, пильно вдивлявся вслід хлопчику.

Нік Фартінг спав у своєму ліжку, і йому снився піратський корабель у залитому сонцем синьому морі, аж раптом усе зіпсувалося. Однієї миті він був капітаном цього корабля — прекрасного судна, зі слухняною командою, всуціль з одинадцятикласників, тільки дівчата всі були на рік-два старші за Ніка і напрочуд гарні в піратських костюмах, — а наступної опинився сам на палубі, а назустріч йому крізь бурю сунуло щось величезне, завбільшки з нафтовий танкер, з порепаними чорними вітрилами і черепом на носі.

І раптом, як це буває у снах, він уже був на чорній палубі нового корабля і відчув на собі чийсь погляд.

— Ти не боїшся мене, — зауважив цей хтось.

Нік поглянув угору. Йому було страшно, страшно у власному сні, його лякав цей блідий, як мрець, чоловік у піратському вбранні, який тримав руку на руків'ї шаблі.

— Ти вважаєш себе піратом, Нік? — спитав загарбник, і зненацька Фартінга осяяло упізнавання.

— Це ти, той малий, Овенс.

— Я, — відповів капітан чорного корабля, — Ніхто. А ти мусиш змінитися. Перегорнути сторінку. Стати іншим. Зробити це. Інакше твоє життя буде вкрай неприємним.

— Тобто, неприємним?

— Ти почуватимешся зле, — відказав Король Піратів, який перетворився на Нікового однокласника, а обоє хлопців опинились у шкільному коридорі замість палуби, але буря не вщухла, і підлога й далі гойдалася, наче корабель у морі.

— Це сон, — мовив Нік.

— Авжеж, сон, — сказав другий хлопчик. — Якби я міг робити так направду, ким би я мав бути?

— І що ти можеш мені зробити уві сні? — запитав з посмішкою Нік. — Я тебе не боюся. І в тебе в руці досі дірка від мого олівця.

Він вказав на руку Овенса з чорною відміткою від графіту.

— Я сподівався, що до цього не дійде, — зітхнув Ніх.

Він нахилив голову, наче дослухався до чогось, і сказав:

— Вони голодні.

— Хто?

— Ті, що сидять у коморі. Чи у трюмі. Залежить від того, де ми — на кораблі чи у школі, еге ж?

Нік відчув, що починає панікувати.

— Це ж… Це ж не павуки, правда?

— Може, й вони, — відповів другий хлопчик. — Ти дізнаєшся, еге ж?

Нік захитав головою.

— Ні, прошу, ні.

— Ну, це цілковито залежатиме від тебе. Поводься добре, чи комора чекатиме на тебе.

Шум став голоснішим — скрегіт ламаного дерева і шкряботіння, і хоча Нік Фартінг навіть не уявляв, хто це може так шуміти, він був повністю упевнений, що цей хтось буде найжахливішою істотою, яку він бачив чи колись іще побачить…

Він з криком прокинувся.

Ніх почув цей крик — нажахане волання, — і лишився задоволеним своєю роботою.

Хлопчик стояв на тротуарі перед будинком Фартінгів з мокрим від густого нічного туману обличчям. Ніх був щасливий і виснажений водночас, бо насправді ледь-ледь керував Сноходою і розумів, що уві сні не було нікого, крім нього самого й Ніка, а той настрахався самого шуму.

Але все ж таки він був задоволений. Тепер Нік двічі подумає, перш ніж мучити інших дітей.

І що