Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Це ще гірше. Мовчазний осуд.

Якби вони сказали, що я провалилася — було б легше. Якби жартували, підколювали — я могла б розлютитися й довести, що можу. Але це мовчання... воно змушувало мене ще більше сумніватися в собі.

— Може, перепочинеш трохи? — озвався Топаз, ніби читаючи мої думки.

— Я в порядку, — відповіла автоматично. Брехуха...

— Катіоно, — тихо мовив Емер. — Ти ще не відчуваєш силу, як слід. Все потребує часу і це нормально.

Я важко видихнула, дивлячись на погублену землю.

— Якщо я не можу пробудити навіть клаптик ґрунту, що буде, коли доведеться відновлювати щось більше?

— Ти зможеш. З часом.

Я хотіла довести, що не дарма стою тут. І що не підведу.

— Якщо не сьогодні, то завтра. — Сапір усміхнувся. — Спробуємо ще раз потім.

Я не могла просто взяти й поїхати.

— Я хочу ще раз, — вперто повторила я, стискаючи руки в кулаки.

— Ти виснажуєш і себе і його, Катіоно, — голос Рубера був твердим, майже наказовим. — Сідай в машину.

Не дочекаєшся. Я просто розвернулася, щоб спробувати знову. І ще раз. Ще... ще... й ще.

Опустилася на коліна, притискаючи долоні до землі. Закрила очі, глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце все ще гупає в грудях. Долоні знову опустилися на землю, холодну, спустошену, випалену до чорного попелу. Я намагалася зрозуміти, що роблю не так, чому не виходить, чому навіть натяку на життя не з’являється в цій мертвій землі.

В голові крутилася одна й та ж думка: чому тут усе інакше? Я ж змогла вилікувати Рубера. Тоді все вийшло, все спрацювало, навіть якщо я не до кінця розуміла як. Але зараз... тут усе моє бажання, вся моя віра, всі зусилля просто розчинялися, не залишаючи нічого.

— Дай мені хоч якийсь знак, що ти мене чуєш, — тихо прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі стискається від розпачу.

Земля мовчала.

Я стиснула кулаки, нігті боляче вп’ялися в долоні, та цей біль був нічим порівняно з тим безсиллям, що роз’їдало мене зсередини. Вітер здіймав попіл, несучи його вдалечінь, наче стираючи останні залишки життя, що колись тут існувало.

Поруч хтось опустився навколішки.

— Досить, — знайомий голос пролунав поруч, а теплий дотик ліг на зап’ястя, зупиняючи мене.

Я сіпнулася, не бажаючи піддаватися, не бажаючи чути жодних вмовлянь, але він не відпустив.

— Це не так працює, — тихо промовив Топаз.

— То як?

Він не відповів одразу, лише м’яко стиснув мою руку, не силою, а щоб заспокоїти.

— Ти намагаєшся змусити землю ожити. Але це не боротьба, Катіоно. Життя не примушують — його дарують.

Я застигла, дозволяючи цим словам осісти в голові. Дарують. Підтримують. Всю дорогу сюди, кожну мить, що я стояла серед цієї мертвої пустки, я думала про те, як побороти Скверну, як змусити землю повернутися до життя. Але ж природа не підкорюється примусу. Життя не можна просто змусити відродитися.

— І що мені робити?

Топаз усміхнувся краєчком губ, ніби відчувши щось у моєму голосі.

— Для початку — спробуй віддати, а не силою витягти з-під землі життя, — відповів він. — Не шукай, де його примусити, треба відгукнутися на поклик.

Я заплющила очі й знову поклала руки на землю. Але тепер уже не з тиском, не з наказом. Глибокий вдих. Теплий видих.

Я уявила не те, якою земля була раніше, а те, якою вона могла бути. Якби їй дали шанс. Якби її почули.

Десь далеко вітер колихнув вціліле гілля за спиною, легкий подих пронісся по землі, а мені здалося, що вона відповіла. Слабким, тьмяним, ледь помітним відгуком. Не ще одним спалахом магії, а тихим, майже невловимим імпульсом десь у глибині.

Я не знала, чи це дійсно сталося, чи це лише мої фантазії. Але Топаз, що досі стояв поруч, різко затих, а Рубер, який до цього спостерігав за всім мовчки, підняв голову.

— Ти це відчув? — запитав він.

Топаз повільно кивнув.

— Тільки на мить.

Невже?

— Що це було?

— Це була відповідь, — тихо промовив Емер.

Земля не відродилася. Трава не проросла. Дерева не стали знову зеленими. Але десь у глибині, десь там, куди не дістатися поглядом, щось відгукнулося.

Я ще не могла повернути життя в це місце. Але воно вперше почуло мене.

— На сьогодні я точно більше ні на що не здатна, — визнала я, встаючи й обтрушуючи з колін сухий пил. — Давайте завтра повернемося?

— Могла й не питати, — відповів Сапір, легко усміхаючись. — Звісно.