Читати книгу - "Зоряний пил"

— Іванна. Так називали мене сестри. Я була вечірньою зорею.

— Непогана з нас пара, — усміхнувся хлопець. — В тебе нога зламана, а в мене рука постраждала.

— Покажи-но мені руку.

Трістран витягнув її з хмарної прохолоди. З обох боків на долоні з’явилися пухирі — у тих місцях, де шкіри торкнулося полум’я.

— Болить? — запитала дівчина.

— Так. Ще й як болить.

— Так тобі й треба, — зраділа Іванна.

— Якби я не обпік руку, ти, певно, вже була б мертва, — нагадав Трістран. Супутниця присоромлено відвела погляд.

— Знаєш, а я залишив сумку в корчмі тієї божевільної, — змінив тему хлопець. — Те, що на нас — це й увесь наш одяг, більше ні в чому ходити.

— Ходити? Ми поки що сидимо, — уточнила зірка.

— У нас немає ані їжі, ані води. Ми летимо на висоті півмилі, не можемо звідси злізти або хоч якось вплинути на те, куди понесе хмару. В нас обох ушкоджені кінцівки. Я щось пропустив?

— Варто додати, що хмари поступово тануть, — сказала Іванна. — Справді, я сама бачила. А ще одного падіння я не витримаю.

— Схоже, ми приречені, — знизав плечима Трістран. — Але поки є можливість, треба сходити роздивитися, що тут і до чого.

Він допоміг Іванні підвестися, і вони разом, доклавши неабияких зусиль, пройшли по хмарі кілька кроків. Іванна знову сіла.

— Марна справа, — сказала вона. — Йди краще сам подивися. А я посиджу тут і почекаю на тебе.

— Обіцяєш? — запитав Трістран. — Більше не почнеш тікати?

— Присягаюся Місяцем, — сумно відгукнулася Іванна. — Ти ж мені життя урятував.

Довелося Трістранові повірити їй на слово.

Її волосся вже майже зовсім посивіло, шкіра обличчя вкрилася зморшками й обвисла — особливо на шиї, біля очей і рота. Вона була бліда, хоча й вбрана у криваво-багряне плаття. На плечі тканина порвалася, а з дірки виглядав глибокий шрам, брудний і бридкий. Вона мчала чорною каретою через Пустища. Чотири скакуни часто спотикалися, з них стікали струмені поту, а на губах була кривава піна. Тим не менш, їхні копита стукотіли брудною дорогою через Пустища, де нічого не росте.

Королева відьом, найстарша з Лілім, натягнула поводи і зупинила коней біля скельного піку малахітового кольору, що голкою стримів на тлі болотистого ґрунту Пустищ. Потім вона поволі, як і належить пані вже не першої (і навіть не другої) молодості, сповзла з сидіння кучера на мокру землю.

Вона підійшла до карети збоку і відчинила дверцята. Зсередини випала голова мертвого єдинорога. З його холодної очної ямки досі стримів кинджал. Відьма залізла в карету і розкрила єдинорогові рота. Труп вже почав ціпеніти, розтиснути щелепи було непросто. Чаклунка боляче вкусила себе за язик — настільки сильно, щоб пішла кров. Трохи потримавши кров у роті, щоб змішати її зі слиною (і при цьому відчувши, як відразу кілька передніх зубів розхиталися), вона сплюнула суміш на рябий язик єдинорога. Частина плювка повисла в неї на губах і підборідді. Жінка пробурмотіла коротке слово, якого тут писати не слід, і закрила трупові рота.

— Вилазь із карети, — наказала вона мертвому єдинорогові.

Той повільно і незграбно підвів голову. Потім поворушив ногами — невпевнено, наче новонароджене осля чи оленя, що вчиться ходити. Нарешті мертвий звір піднявся на чотири ноги і виліз — чи, може, просто випав — з карети у грязюку, де знову поволі і незграбно встав. Лівий бік, на якому труп лежав у кареті, розпухнув і потемнів од крові та інших рідин тіла. Напівсліпий мертвий єдиноріг підійшов до зеленої голки скелі і біля її підніжжя впав на коліна у якійсь моторошній пародії на молитву.

Королева відьом схилилася, витягла з очної ямки мертвого звіра свій кинджал і перерізала йому горло. З рани дуже поволі — аж занадто поволі — потекла кров. Сходивши до карети, відьма повернулася з широким ножем, котрим до кінця перерізала йому шию. Голова впала у кам’яну ямку, що поступово заповнювалась темно-червоною солонуватою кров’ю.

Узявши голову за ріг, жінка поклала її на камінь біля трупа, а сама повернулася до калюжі крові і зазирнула в неї, мов у дзеркало. З темної поверхні на відьму дивилися два обличчя — дві жінки, на вигляд значно старші за неї.

— Де вона? — пробурмотіло одне з облич. — Що ти з нею зробила?

— Ти глянь на неї! — сказала інша Лілім. — Вичистила останні рештки нашої молодості, на здобуття якої я колись поклала стільки сил, власноручно вирвала її з грудей зірки, хоча та щосили відбивалася і верещала. А вона, схоже, більшу частину нашого скарбу вже розтринькала!

— Я була зовсім-зовсім близько, — сказала відьма своїм сестрам у калюжі крові. — Але її захищав єдиноріг. Я щойно відрізала йому голову — привезу, коли повернуся. Згодиться для роботи — давненько вже нам не діставалося свіжозмеленого рога єдинорога!

— Та грець із тим рогом, — перервала її молодша сестра. — Що з зіркою?

— Не можу її знайти. Таке враження, ніби вона покинула Чарівну Країну.

Запала тиша.

— Ні, — відповіла одна з сестер. — Зірка досі тут. Вона прямує на ярмарок біля Стіни, а це вже зовсім близько від світу, що по той бік муру. Якщо вона перейде межу, то ми її втратимо назавжди.

Відьми чудово знали: щойно зірка опиниться по той бік муру — у світі грубої реальності — вона миттю перетвориться на щербатий шматок метеоритного заліза — холодний, мертвий і ні на що не придатний.

— Тоді я чекатиму на неї у тіснині Діґорі — там проходить єдиний шлях до Стіни.

Віддзеркалення двох старих несхвально поглядали з темної глибини. Королева відьом провела язиком по зубах. «Ось цей, верхній, так хитається, що випаде сьогодні вночі», — подумала вона і плюнула в криваву калюжу. По дзеркалу побігли брижі, стираючи обличчя Лілім, і тепер у крові відбивалися тільки небеса над Пустками та напівпрозорі білі хмари, що висіли високо в небі.

Відьма перекинула обезголовлений труп єдинорога на бік. Узявши з собою відрізану голову, вона повернулася до карети, вилізла на місце кучера, і знову погнала стомлених норовистих коней риссю.

Трістран сидів на вершечку хмари і питав себе, чому ніхто з героїв «вражаючих романів» ніколи не бував настільки голодним. Шлунок незадоволено бурчав, та ще й рука боліла.

«Я, звісно, не проти пригод, — думав собі хлопець. — Але регулярне харчування і знеболювальне також не завадили б».

Та все ж таки Трістран був живий, вітер тріпав його волосся, а хмара пливла по небу, наче галеон по тихому морю. Дивлячись зверху на світ,