Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

У машині панувала тиша, яку порушило лише клацання ременя безпеки, коли Емі вмостилася в сидінні.

— А чому підписання контракту відбувається в ресторані, а не в офісі? — раптом запитує вона, повертаючи голову до мене.

Я переводжу погляд на дорогу.

— Партнер сам так захотів. Сказав, що не любить офіційних зустрічей у чотирьох стінах.

— Мм… — вона злегка киває, ніби обдумує мої слова.

Після цього ми їдемо в тиші. Лише звук мотора і рідкісні удари її нігтя по екрану телефона.

Ми приїжджаєм до ресторану, який одним із найдорожчих у місті. Панорамні вікна, м’яке освітлення, столики, сервіровані з особливою ретельністю. У повітрі ледь відчутний аромат ванілі та кави.

Ми заходимо всередину, і я одразу помічаю партнера. Це високий, впевнений у собі чоловік років під сорок, із темним волоссям і променистою усмішкою. Він піднімається, коли ми підходимо.

— Тимофію, радий тебе бачити! — Він тисне мені руку, а потім переводить погляд на Емілію, і його усмішка стає ще ширшою. — А це хто?

— Керівник відділу аналітики, вона буде курувати вашим проєкт, — коротко відповідаю.

— Я Емілія, — вона простягає руку, і він одразу бере її в свою, трохи довше, ніж потрібно, утримуючи пальці.

— Еміліє, яке красиве ім’я. Таке ж красиве, як і його власниця, — говорить він, не відводячи від неї погляду.

Я стискаю щелепи.

Ми всі сідаємо за стіл, і я помічаю, як партнер не зводить із неї очей. Його погляд зухвалий, майже відвертий — спершу він вивчає її обличчя, а потім ковзає вниз, затримуючись на грудях. Він безупинно жартує, а вона сміється — легко, невимушено, ніби вони знайомі все життя. В її очах спалахує зацікавленість, у жестах з’являється легка грайливість.

Я стискаю келих міцніше, ніж потрібно, відчуваючи, як напружуються плечі. Він знову змушує її сміятися, і цей звук — дзвінкий, легкий — лише сильніше розпалює його погляд. Вона не помічає, як він пожирає її очима. Але я помічаю.

Ревнощі розливаються гарячою хвилею, стискають горло, змушують пальці білою судомою стискати скло. Я хочу встати, схопити її за руку, відтягнути подалі, а йому — врізати за цю зухвалість. За те, що дивиться так, ніби вона вже його.

Щелепи зводить від стриманої люті. Я вдихаю глибше, силкуючись утримати контроль. Але якщо він зробить ще один натяк, ще раз нахилиться до неї занадто близько — клянусь, мені буде байдуже на правила пристойності та контракт.

Контракт підписано. Угода укладена. Це мало б принести мені полегшення, але натомість я тільки сильніше стискаю келих, коли партнер піднімає свій.

— А тепер у мене пропозиція, — говорить він, усміхаючись. — У п’ятницю наша компанія святкує річницю, буде невеличка вечірка. Запрошую вас обох.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — відповідає Емі, мило посміхаючись.

Я вже знаю, що він робить. Це просто ще одна гра. І я вже хочу відповісти, що у нас немає часу на подібні заходи, як він схиляється трохи ближче до неї:

— Сподіваюся, ви не відмовите?

Він дивиться тільки на неї. А вона не відводить погляду, і мені не подобається цей обмін поглядами.

— Якщо бос дозволить, то чому б і ні? — легко кидає вона, грайливо піднімаючи брови.

Я кидаю на неї погляд. Не потрібно навіть слів — вона знає, що я думаю. Але все одно посміхається.

Мені це не подобається. Абсолютно не подобається.

Вона зухвало усміхається, ніби знаючи, що мене це бісить.

Я відпиваю вино.

— Гаразд. Будемо.

Партнер задоволено усміхається й знову переводить погляд на Емі.

Я стискаю кулаки.

Ця зустріч бісить мене все більше.