Читати книгу - "Азазель"

— Не віддам! — зірвалося з пересохлих губ Ераста Петровича. Він дозадкував до крісла, в надрах якого крився вкрадений портфель, плюхнувся на сидіння і для надійності ще обхопив його руками.

Привид підійшов до столу. Чиркнув сірником, запалив свічку й раптом дзвінко вигукнув:

— Yuor turn now! He's all yours![29]

До кімнати ввірвалися двоє — височенний, головою до одвірка Морбід і ще один маленький, вертлявий.

Збитий з пантелику Фандорін навіть не поворухнувся, коли дворецький приставив йому до горла ножа, а другий спритно обнишпорив боки й знайшов за халявою дерінжера.

— Шукай револьвер, — наказав Морбід англійською, і вертлявий не підкачав — миттю виявив захованого під подушкою «кольта».

Увесь цей час Амалія стояла біля вікна, витираючи хусткою лице і руки.

— Ну, все? — нетерпляче запитала вона. — Яка гидота цей фосфор. І головне, весь маскарад був ні до чого. У нього Навіть не вистачило клепки заховати портфель як слід. Джоне, пошукайте в кріслі.

На Фандоріна вона не дивилася, ніби він раптово перетворився на неживий предмет.

Морбід легко висмикнув Ераста Петровича з крісла, так само притискаючи до його горла клинок, а вертлявий засунув руку в сидіння й видобув звідти синього портфеля.

— Дайте-но. — Біжецька підійшла до столу, перевірила вміст. — Усе на місці. Не встиг переправити. Слава богу. Франце, принесіть плаща, я вся змерзла.

— Так це був спектакль? — нетвердим голосом промовив храбруючи Фандорін. — Браво. Ви велика актриса. Радий, що моя куля просвистіла мимо. Як же, такий талант пропав би…

— Не забудьте про кляп, — сказала Амалія дворецькому і, накинувши на плечі принесеного Францом плаща, вийшла з кімнати — навіть не глянувши на знеславленого Ераста Петровича.

Вертлявий коротун — ось хто за готелем слідкував, а зовсім не Зуров — дістав із кишені клубок тонкої мотузки й туго прив'язав руки полоненика до боків. Потім схопив Фандоріна двома пальцями за носа, і коли, задихаючись, Ераст Петрович роззявив рота, засунув йому каучукову грушу.

— Порядок, — з легким німецьким акцентом оголосив Франц, задоволений результатом. — Несу мішок.

Він вискочив у коридор і дуже швидко повернувся. Останнє, що бачив Ераст Петрович перед тим, як йому на плечі, аж до колін, натягай грубу мішковину, — була незворушна, абсолютно кам'яна фізіономія Джона Морбіда. Жаль, звичайно, що білий світ показав Ерасту Петровичу на прощання саме цей, не найчарівніший образ, одначе в запиленій темряві мішка було ще гірше.

— Дай-но я ще мотузочкою поверх перехоплю, — донісся голос Франца. — Їхати недалеко, але так воно буде надійніше.

— Та куди йому дітися? — басом відповів Морбід. — Тільки смикнеться, я йому в черево ножа встромлю.

— А ми все-таки перехопимо, — проспівав Франц і обмотав мотузкою поверх мішка так міцно, що Ерасту Петровичу стало важко дихати.

— Рушай! — штовхнув полоненика дворецький, і Фандорін наосліп посунув уперед, не розуміючи до пуття, чому його не можна прирізати просто тут, у кімнаті.

Двічі він спіткнувся, на порозі готелю мало не. впав, та лапище Джона вчасно вхопило його за плече. Пахло дощем, пофоркували коні.

— Ви двоє, коли впораєтесь, навідайтеся сюди і все приберіть, — пролунав голос Біжецької. — А ми повертаємось.

— Не турбуйтеся, мем, — пророкотав дворецький. — Ви зробили свою справу, ми зробимо свою.

О, як хотілося Ерасту Петровичу сказати Амалії наостанку що-небудь таке, що-небудь особливе, аби запам'ятала його не дурним переляканим хлопчиськом, а хоробрим героєм, що мужньо поліг у нерівній сутичці з цілою армією нігілістів. Але клята груша позбавила його навіть цього останнього задоволення.

А тут очікувало на бідолашного юнака ще одне потрясіння, хоча, здавалось би, після всього, що сталось, які ще могли бути потрясіння?

— Душенько Амаліє Казимирівно, — сказав знайомий затишний тенорок. — Дозвольте старому з вами в кареті проїхатись. Побалакаємо про те про се, та й сухіше мені буде, самі бачите, вимок увесь. А Патрік ваш нехай у мої дрожечки сяде та за нами іде. Не заперечуєте, ясонько?

— Сідайте, — сухо відповіла Біжецька. — Та тільки я вам, Пижов, ніяка не душенька і вже тим паче не ясонька.

Ераст Петрович глухо мугикнув, бо розридатися з грушею в роті було ніяк не можливо. Увесь світ ополчився на нещасного Фандоріна. Де взяти стільки сил, аби витримати в боротьбі проти сонму лиходіїв? Навколо самі зрадники, гаспиди злоядучі (тьху, заразився від клятого Порфирія Мартиновича словоблуддям!). І Біжецька зі своїми головорізами, і Зуров, і навіть Пижов, перебіжчик, — усі вороги. Просто жити не хотілося в цю мить Ерасту Петровичу — таку він огиду відчув і таку втому.

А втім, жити його ніхто особливо й не умовляв. Схоже, у конвоїрів щодо нього були плани зовсім іншого штибу.

Сильні руки підхопили полоненика і вмістили на сидіння, ліворуч розсівся громіздкий Морбід, праворуч легкий Франц, ляснув батіг, і Ераста Петровича І відкинуло назад.

— Куди? — запитав дворецький.

— Велено до шостого пірса. Там поглибше й течія знову ж таки. Ти як гадаєш?

— А мені байдуже. До шостого так до шостого.

Отже, подальша доля Ераста Петровича уявлялася доволі ясно. Відвезуть його до якого-небудь глухого причалу, прив'яжуть камінь і відправлять на дно Темзи, гнити серед іржавих якірних ланцюгів та битих пляшок. Щезне безслідно титулярний радник Фандорін, бо вийде, що не бачила його жодна жива душа після паризького військового агента.

Зрозуміє Іван Францович, що спіткнувся десь його вихованець, а правди так ніколи й не взнає. И невтямки їм там, у Москві й Пітері, що завелася в них у секретній службі підла гадина. Ось кого б викрити.

А може, ще й виведемо на чисту воду.

Навіть зв'язаним і запханим у довгий, запилений мішок, Ераст Петрович почувався незрівнянно краще, аніж двадцять хвилин тому, коли у вікно витріщався фосфоресціюючий привид і від жаху паралізувало свідомість.

Справа в тому, що був у полоненика шанс на порятунок. Спритний Франц, а правий рукав промацати не здогадався. В тому рукаві стилет, на нього й надія. Якби приловчитися та пальцями рукоятки дістатися… Ох, непросто це, коли рука до стегна примотузована. Скільки до нього їхати, до цього шостого пірса? Чи встигнеш?

— Сиди тихо. — Морбід штовхнув ліктем у бік полоненика, що звивався (певно, від жаху).

— Та вже, приятелю, тут вертись, не вертись, усе одно, — філософськи зазначив Франц.

Чоловік у мішку ще з хвилину посмикався, потім глухо й коротко гукнув і затих, певно, змирившись зі своєю долею (клятий стилет, перед тим як витягтися, боляче порізав зап'ястя).

— Приїхали, — оголосив Джон і підвівся, оглядаючись на всі боки. — Нікого.

— А кому тут бути в дощ, серед