Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— До всього недоброго ще й місяць рівнесенько у повні, — пробуркотів ґном. — Йой, буде нині вночі упирям свято, чую, йой, дадуть нам демони на боби… А що це там яснішає з півдня? Не заграва?

— Аякже, заграва, — підтвердив відьмак. — Знову хтось комусь стріху над головою запалив. Знаєш що, Золтане? Якось безпечніше я почуваюся тут, на Фен Карні.

— Я теж так почуватимуся, але як сонце зійде. Якщо вже гулі дозволять нам сонечко те побачити.

Мільва покопалася у саквах, витягнула щось блискотливе.

— Срібний наконечник, — сказала. — На таку оказію схований. П’ять крон мені на базарі коштував. Таким гуля убити вдасться, відьмаче?

— Не думаю, щоб тут були гулі.

— Сам ти казав, — гарикнув Золтан, — що повішеника на дубі гулі погризли. А де цвинтар, там і гулі.

— Не завжди.

— Ловлю тебе на слові. Ти відьмак, спеціаліст, тож станеш нас тут боронити, сподіваюся. Мародерів ти вміло розхльостав… Чи гулі б’ються краще за мародерів?

— Незрівнянно. Я просив, припини панікувати.

— А на вомпера добрячий? — Мільва накрутила срібний наконечник на стрілу, перевірила гостроту кінчиком пальця. — Або на упиря?

— Може подіяти.

— На сігілю моєму, — прогарчав Золтан, виймаючи меча, — витравлене стародавніми ґномськими рунами старовинне ґномське закляття. Нехай-бо тільки якийсь гуль наблизиться на довжину клинка, то попам’ятатиме мене. Он, гляньте!

— Ха, — зацікавився Любисток, який саме до них наблизився. — І що воно за славетні таємничі руни ґномів? Що каже той напис?

— «На погибель сучим синам!»

— Щось межи камінням ворухнулося! — крикнув раптом Перціфаль Шуттенбах. — Гуль, гуль!

— Де?

— Там, там! Серед каменів сховався!

— Один?

— Одного я бачив!

— Мусить він бути надто голодний, раз намагається скубнути нас ще до того, як темрява впаде, — ґном поплював на долоні й міцно схопився за руків’я сігілю. — Ха! Зараз переконається, що обжерливість губить! Мільво, всади йому стрілу у сраку, а я з нього сумніви випущу!

— Нічого я там нє бачу, — просичала Мільва із пір’ям стріли біля підборіддя. — Ані травинка між камінням нє здригнеться. Чи воно тобі не привиділося, гноме?

— Аж ніяк, — запротестував Парціфаль. — Бачте отой камінь, що виглядає, наче розвалений стіл? Отамочки гуль сховався, за той, власне, камінь.

— Залишіться тут, — Ґеральт швидким рухом витягнув меч з піхов на спині. — Стережіть баб і слідкуйте за кіньми. Якщо гулі нападуть, звірі впадуть у шал. Я піду й перевірю, що воно було.

— Сам ти не підеш, — рішуче запротестував Золтан. — Тоді, на просіці, я дозволив тобі йти самому, бо я перед віспою обісрався. І через те дві ночі від сорому спати не міг. Ніколи більше! Перціфалю, а ти куди? У тили? Ти ж ніби упиря побачив, тож тепер у передній стражі підеш. Не бійся, я йду за тобою.

Вони обережно увійшли між каміння, намагаючись не шелестіти хвощем, що сягав Ґеральту вище коліна, а ґному — до пояса. Наближаючись до дольмена, на який вказав Перціфаль, спритно розділилися, відрізуючи гулю можливі шляхи втечі. Але стратегія виявилася даремною. Ґеральт знав, що так буде, — його відьмацький медальйон навіть не тьохнув, нічого не сигналізував.

— Нікого тут немає, — ствердив цей факт Золтан, розглядаючись. — Ані живої душі. То був привид, Перціфалю. Фальшива тривога. Нагнав ти на нас даремно страху, тому годен ти копняка під сраку.

— Бачив я! — заперечив гном. — Бачив, як між камінням він перескакував! Худий був, чорний, наче збірник податків…

— Мовчи, гноме дурнуватий, бо я тебе…

— Що воно за дивний запах? — запитв раптом Ґеральт. — Не відчуваєте?

— А й справді, — ґном принюхався, наче гінчак. — Дивно смердить.

— Трави, — Перціфаль потягнув своїм вразливим, довгим на два дюйми носом. — Полин, базилік, шавлія, аніс… Цинамон? Що за дідько?

— Чим смердять гулі, Ґеральте?

— Трупами, — відьмак роззирнувся швидко, шукаючи слідів серед трав, потім кількома швидкими кроками повернувся до нахиленого дольмену й легенько постукав плазом меча об камінь. — Вилазь, — сказав крізь стиснуті зуби. — Знаю, що ти там є. Швидко, або ж пхну у діру залізом.

Із вправно замаскованої ями під камінням почулося тихе шарудіння.

— Вилазь, — повторив Ґеральт. — Нічого ми тобі не зробимо.

— Волос з голови не спаде, — солодко запевнив Золтан, підіймаючи над дірою сігіль і грізно обертаючи очима. — Сміло виходь!

Ґеральт похитав головою і рішучим жестом наказав йому відступити.

У дірі під дольменом зашаруділо знову, й гостро повіяло трав’яно-пряним запахом. За мить вони побачили сивувату голову, а потім обличчя, оздоблене шляхетно горбатим носом, що, принаймні, належав не гулю, а худорлявому чоловікові середнього віку. Перціфаль не помилявся. Чоловік і справді трохи нагадував збирача податків.

— Можу вийти без страху? — запитав, піднімаючи на Ґеральта чорні очі під шпакуватими бровами.

— Можеш.

Чоловік виліз з діри, обтрусив чорні шати, перев’язані в поясі чимось схожим на фартух, поправив полотняну торбу, викликавши чергову хвилю трав’яних запахів.

— Пропоную панству сховати зброю, — заявив він спокійним голосом, провівши очима по подорожніх, які його оточили. — Вона не буде вам потрібна. Я, як бачите, жодної зброї не ношу. Ніколи не ношу. Не маю також при собі нічого, що можна було б назвати достойним трофеєм. Звуся я Еміель Регіс. Походжу з Діллінжену. Я цирульник.

— І справді, — легенько скривився Золтан Хівай. — Цирульник, алхімік чи травник. Без образ, мосьпане, але здорово віддає від вас аптекою.

Еміель Регіс дивно усміхнувся стиснутими губами, вибачливо розвів руками.

— Запах вас видав, пане цирюльнику, — сказав Ґеральт, ховаючи меч у піхви. — Ви мали якісь особливі причини, аби від нас ховатися?

— Особливі? — чоловік звів на нього чорні очі. — Ні. Скоріше ординарні. Я просто вас перелякався. Такі вже часи.

— Вірно, — погодився ґном і вказав великим пальцем на заграву, що охоплювала небо. — Такі часи. Так я собі вважаю, що ви біженець, як і