Читати книгу - "Чорний Янгол. Початок, Катя Губська"

Катрін увійшла до своїх покоїв і повільно сіла на ліжко. Її плечі були напружені, очі — порожні. В кімнату тихо зайшла Анна.

— Що сталося? — обережно запитала вона.

— Нічого, — коротко відповіла Катрін.

— Але твоє обличчя… Ти бліда, як полотно.

Катрін подивилася на неї.

— Ти казала, що в тебе для мене сюрприз.

— Побачиш його трохи згодом. Запевняю — тобі сподобається. Ти будеш у захваті.

— Коли?

— Сьогодні ввечері. На балу-маскараді.

— Мені не до святкувань, — мовила Катрін і похитала головою.

— Коли побачиш сюрприз — зміниш думку.

— Досить загадок! — голос її почав тремтіти. — Скрізь тільки таємниці… Скажи мені, може й смерть Шарля — це теж одна з них?!

Анна замовкла. Вона вдивлялася в обличчя подруги.

— Тобі треба побути наодинці, — тихо сказала вона і вийшла з кімнати.

— Було б легше, якби я повернулася на свій корабель… — промовила Катрін уже в порожній кімнаті.

Анна пішла до кабінету Франсуа. Коли зайшла, її обличчя було серйозним.

— Милий, нам треба поговорити.

— Про що, кохана?

— Про Катрін… Вона сильно змінилася після того, як Борро помер. Я думаю, ми дарма приховуємо правду. Настав час сказати їй усе.

— Ти впевнена? Якщо вона дізнається, що ми її обманювали… вона нам цього не пробачить.

Анна помовчала. Потім твердо сказала:

— Потрібно.

Франсуа зітхнув і поцілував її в чоло.

— Гаразд. Я покличу її.

Слуга пішов по Катрін.

Незабаром двері відчинилися, і в кабінет зайшов Шарль Борро. Він виглядав майже так само, як і раніше — впевнено, мужньо. У його погляді було все — спокій, біль, надія.

Незабаром Катрін увійшла до кабінету, тримаючись рівно, з піднятою головою. Її сукня ледь шелестіла по підлозі. У голосі звучала звична стриманість:

— Ваша Високосте, ви кликали…

Але вона не встигла закінчити.

У глибині кімнати стояв він.

Шарль.

Її серце різко стиснулося, повітря ніби зникло. Ноги стали ватяними. Катрін інстинктивно відступила назад і сперлася на стіну. У її очах застиг жах. Усе тіло мовби заніміло.

— Шарль?..

Вона вдивлялася, не вірячи. Той самий погляд. Ті самі риси. Той самий голос, коли він прошепотів її ім’я. Не привид. Не марення.

— Як... як ти міг?.. — її голос був тихим, хрипким.

- Катрін, ми усе пояснимо… - почала Анна.

Вона не слухала. Її погляд змінився. З подиву в біль. З болю — у гнів. В очах спалахнула іскра. Щелепи стиснулися. Руки тремтіли, але вона тримала себе в руках.

— Ви знали. ВИ всі знали. І мовчали. Мовчали, поки я ховала його в своєму серці. Поки я ночами не спала, згадуючи кожну мить. Поки я вчилася жити без нього… Ви дивились мені в очі. Ви говорили, що співчуваєте. Ви — зрадники.

Голос її затремтів, але вона не заплакала. Вона вже не могла плакати.

— Скільки? — запитала вона, не дивлячись на Шарля. — Скільки часу ти ховався, поки я ламалася на шматки?

Мовчанка. Жодного слова.

— Ясно, — прошепотіла вона. — Гідна вистава. Браво.

Вона зробила крок до дверей, але зупинилася, не обертаючись.

— Я не думала, що ви зі мною так поступите. Ти. І ви обидва. Прощавайте.

Катрін вийшла з кабінету, не обертаючись. Але коли двері зачинилися за нею, вона з силою притиснула спину до холодної стіни в коридорі. Її груди важко піднімались і опускались. Її руки були стиснені в кулаки.

Вона не кричала. Вона не плакала. Усе, що вона відчувала, кипіло всередині — як лава. "Я не слабка. Я не дам їм побачити, як боляче мені. Але я не пробачу."

І з цими думками вона рушила до своїх покоїв. Рухалася швидко, ніби тікаючи — не від людей, а від почуттів, які розривали її зсередини.

У кімнаті одразу ж почала переодягатися в костюм Чорного Янгола.

Раптом у двері постукали.

— Хто там?

— Це барон де Нуї, — пролунав знайомий голос.

— Одну хвилину, — відповіла вона.

Катрін не встигла повністю зняти сукню, тому швидко надягла її знову, поправила волосся і лише тоді дозволила увійти.

Барон з’явився в дверях з усмішкою.

— Я прийшов запитати, графине: чи не станете ви моєю пані на сьогоднішньому балу?

Катрін хотіла відмовити, але раптом передумала. В її очах блиснула рішучість.

— А чому б і ні? — мовила вона. — Веселощі мені не завадять. – А подумки подумала: «Тим більше, мій чоловік — живий і здоровий. І, здається, лише я одна у цьому палаці думала, що він мертвий… О, як я його ненавиджу!»