Читати книгу - "Напівдикий"

Підводжуся, відставляю назад крісло й виходжу з кімнати зі словами:

— Я думав, що ми від’їжджаємо…

Барселона

Ми знову в авті, що з ревінням рушає алеєю, розкидаючи навсібіч гравій. Несбіт за кермом. Ми з Габріелем на задньому сидінні.

Звертаюся до Ван:

— Ти казала, що ми вирушаємо на збори Альянсу, але ж нам важливо знайти Анналізу. Це пріоритет номер один.

— Усе зробимо: і те, і друге. Мусимо знайти будинок Меркурії. А Меркурія ділилася цією інформацією лише з кількома довіреними особами. Однією з них є Провідниця.

— То ми збираємося на зустріч із Провідницею? — запитую я.

— Якщо її знайдемо, — відповідає Ван. — Бо зараз вона майже така невловима, як і сама Меркурія. Провідниця покинула Женеву, коли там з’явилися Клей та Ловці, вирушила, ймовірно, до Іспанії, але я не знаю, де саме в Іспанії вона може бути, а це велика країна.

— То що ж нам робити?

— Поїдемо до Іш, до постачальниці. Вона зможе нам допомогти.

— А що вона постачає?

— Усе, що може забажати Чорна відьма. Інгредієнти, інформацію, допомогу.

— А ті збори Альянсу, про які ти згадувала, вони теж у Барселоні?

Ван затягується сигаретою.

— На щастя.

Але серйозний і стурбований вираз її обличчя трохи заважає мені радіти цьому щастю.

Ми їдемо просто до Барселони, зупиняючись лише для того, щоб одного разу змінити автомобіль, а іншого запустити нічний димок, аби з настанням темряви нам не було аж так нестерпно. Наступного ранку ми припарковуємося на якійсь діловій барселонській вуличці з безліччю всіляких крамничок. Несбіт, зарослий щетиною, виглядає, як купа лайна, і я йому про це кажу. Він огризається:

— Ти теж не кращий.

Ми всі пом’яті й замучені, крім Ван, звичайно, яка виглядає свіженькою, немов ми щойно виїхали, так, як і завжди. Ну й Габріель, пом’ятий він чи ні, також має нормальний вигляд.

Несбіт вилазить із машини, щоб дістати дві піци — для мене і Габріеля. Ми чекаємо в авті, поки дорослі займаються своїми справами.

Ван з огидою дивиться на коробки з піцою, коли повертається Несбіт.

— На щастя, Іш дуже гостинна. Вона добре нас нагодує. Більшу частину року Іш подорожує, але влітку завжди проводить кілька тижнів у Барселоні.

Зараз серпень, і я можу хіба сподіватися на те, що Іш таки знає, де можна знайти Провідницю, бо нам залишається дедалі менше часу для того, щоб порятувати Анналізу. Минуло вже два місяці від мого дня народження, два місяці, відколи Анналіза заснула мертвим сном. Я не маю поняття, чи всі наші намагання марні, — раптом Анналіза все одно вже мертва? Але, як завжди, про це краще не думати забагато.

— Нехай його ніхто не бачить, Габріелю, — каже Ван.

— Я тут, до речі. Можеш звертатися просто до мене.

— Так, звичайно, — Ван переводить погляд на мене. — Прошу не виходити з машини. Нічого не втни, поки ми повернемося.

Несбіт додає:

— Не хочемо, шоб тебе побачив якийсь заблудлий Ловець.

— Це ж ти експерт з потрапляння на очі, — огризаюсь я.

Несбіт роззявляє було рота, але нічого не каже. Має однак доволі жалюгідний вигляд.

— Як довго вас не буде? — запитує Габріель у Ван. — Коли нам треба починати хвилюватися?

Ван усміхається.

— Вам не варто за нас хвилюватися. Нас не буде пару годин, можливо, трохи довше. Не можна квапитися — не слід забувати про гарні манери.

Ранок у розпалі, авто добряче розігрілося під серпневим сонцем. Розвалившись на сидіннях, я відкриваю коробку й починаю їсти кусень піци. Враз Габріель каже:

— Я піду за ними. Залишайся тут.

Він виходить із машини й прямує вулицею.

Наздоганяю його за кілька секунд і кажу:

— Я йду з тобою.

— Гаразд, але тримайся далеко позаду. Я йтиму вслід за ними. А ти — за мною.

Трохи відстаю, коли Габріель завертає у якийсь провулок, але не випускаю його з виду. Він стрімко крокує вже іншим, темним і безлюдним провулком. Минаємо ще кілька провулків, я йду назирці, тримаючись на відстані, тоді він завертає праворуч, і коли я доходжу до рогу, Габріеля там уже немає.

Чорт!

Цей провулочок ще вужчий. Усі будинки тут чотириповерхові. Я поволі просуваюся вперед. Усі двері зачинені, крізь брудні вікна нічого не видно. Доходжу до глухого кута й розвертаюся, щоб рухатися назад, коли це з дверей ліворуч з’являється Габріель. Він підкликає мене кивком голови.

— Вони там. На якійсь зустрічі. Думаю, що це будинок тієї Іш, але я чув, як вони згадували про Альянс. Хочеш спробувати підслухати їх?

Я киваю.

Він знову підходить до дверей будинку, уже зачинених.

Тоді витягає з кишені куртки якусь шпильку для волосся. Вона завершується з одного кінця незвичним чорним черепом, і я вже колись її бачив. Це одна з тих шпильок, що відмикають двері.

— Ти що, поцупив її в Меркурії? — запитую.

Габріель хитає головою.

— Ні, мені це дала Роза.

Він запихає шпильку в замок і поволі відчиняє двері. Я заходжу слідом за ним усередину. Здається, це вхід до великої квартири. З кімнати попереду долинають спокусливі запахи їжі, яку там готують. Піднімаюся вслід за Габріелем широкими камінними сходами, потім крізь двері на сходовому майданчику потрапляю до їдальні. У її глибині є французькі двері, що ведуть на вузенький балкон, який простягається вздовж усієї квартири. На балкон ведуть не тільки двері з їдальні, але й двері сусідньої кімнати. Ці інші двері прочинені. Я йду попід самою стіною, щоб мене було непомітно з тієї кімнати, але підходжу достатньо близько, щоб почути, про що там розмовляють.

Говорить Ван. Розповідає про якусь Чорну відьму. Здається, оцінює, чи варто цій особі вступати в Альянс. Несбіт висловлює свою, не надто прихильну, думку. До розмови долучається голос ще якоїсь жінки. Ван відповідає їй. Називає її Іш.

А тоді я чую ще один голос. Голос, який миттєво впізнаю. Я б його ні з яким іншим не сплутав, бо відчуваю, як мені забракло дихання. Перше поривання — бігти звідси геть. Дивлюся на Габріеля, він збагнув, що виникли якісь проблеми, тому хапає мене, коли я роблю крок до дверей і притискає до стіни. І мені вдається стриматись. Я починаю глибоко дихати й заспокоююся.

Габріель беззвучно запитує самим вустами:

— Що сталося?

Я шепочу:

— Усе гаразд. Я в нормі.

А