Читати книгу - "Чотири сезони"

Але якщо він пробився до шахти в шістдесят сьомому, то чого ж не тікав аж до сімдесят п’ятого?

Я точно не знаю — але можу висунути декілька непоганих здогадів.

По-перше, він мусив стати ще обережнішим, ніж доти. Надто розумним він був, аби щодуху мчати вперед і намагатися вибратися за вісім місяців чи навіть вісімнадцять. Він мусив потихеньку-помаленьку розширювати лаз. Коли він цмулив віскі на честь Нового року, той лаз був завбільшки з чайну чашку. А коли шістдесят восьмого випивав на честь свого дня народження, він уже розширився до розмірів тарілки. А на час відкриття бейсбольного сезону шістдесят дев’ятого був завбільшки з тацю.

Свого часу я думав, що робота мала йти набагато швидше, ніж ішла — ну, тобто після того, як він знайшов шахту. Мені здавалося, що йому треба було не дрібнити ту хрінотінь і виносити з камери в таємних кишенях штанів, як я розказував, а просто скидати її вниз, у шахту. Але він стільки часу витратив, що, думаю, просто не наважувався на таке. Може, вирішив, що шум комусь видасться підозрілим. Або, якщо знав про каналізаційну трубу (а я думаю, він знав), то боявся, що уламок бетону, падаючи, розіб’є її до того, як він буде готовий, заб’є каналізацію блока, і в тюрмі почнуть шукати причину. Не варт і казати, що це означало б крах усього.

Та разом із тим, здогадуюся, що на той час, коли Ніксон прийняв присягу на свій другий термін[43], дірка була досить великою, щоб Енді міг у неї пролізти… а може, і ще раніше. Енді був парубок щуплий.

Чому ж він тоді не пішов?

І тут, народе, мої грамотні прикидки закінчуються. Відтепер починаються взяті зі стелі здогади, і що далі, то дикішими вони ставатимуть. Є ймовірність, що сам лаз був засмічений, і його довелося розчищати. Але це не могло забрати весь час. То чому ж тоді?

Я думаю, що Енді злякався.

Я вам, як міг, пояснив, що то таке — бути казенною людиною. Попервах ці чотири стіни нестерпні, потім ти сяк-так до них призвичаюєшся, потім їх приймаєш… а потім, коли твоє тіло, розум і душа пристосовуються до життя в тісних масштабах, починаєш їх любити. Тобі кажуть, коли їсти, коли можна писати листи, коли тобі дозволено курити. Якщо ти працюєш у пральні чи в номерній майстерні, тобі щогодини надають п’ять хвилин, коли ти можеш сходити в туалет. Тридцять п’ять років я ходив на двадцять п’ятій хвилині кожної години, і через тридцять п’ять років потребу помочитися чи погидити відчував винятково о цій порі: на двадцять п’ятій хвилині кожної години. І якщо з якоїсь причини я цього не зроблю, то поклик минає на тридцятій хвилині, а на двадцять п’ятій наступної години знову виникає.

Я думаю, Енді міг боротися з тим тигром — з тим казенним синдромом, — а ще в нього в душі громадилися страхи, що всі ці зусилля можуть виявитися марними.

Скільки ночей він мусив пролежати без сну під своїм плакатом, мізкуючи про ту каналізаційну трубу, знаючи, що в нього є лише один шанс, іншого не буде ніколи? Зі схем він дізнався діаметр тої труби, але чого схема не могла сказати, то це як йому буде всередині — чи зможе він дихати, не задихаючись, чи будуть щури досить великими й злющими, щоб напасти на нього, а не втекти… і схема точно не могла повідомити, що він знайде в кінці труби, коли (і якщо) туди дістанеться. Це ще смішніший анекдот, ніж із УДЗ: уявіть — Енді розбиває каналізаційну трубу, проповзає п’ять сотень ярдів задушливої темряви, у якій тхне лайном, і натикається на товсту залізну сітку-екран, якою перекрито протилежний кінець труби. Ха, ха, дуже смішно.

Напевно, отакі думки мордували йому душу. І якщо ця малоймовірна нагода все-таки йому випаде й вибратися вдасться, то чи зможе він потім роздобути цивільний одяг і непоміченим забратися подалі від околиць тюрми? А до всього — уявіть, що він виліз із труби, вибрався з Шоушенку до того, як здійняли тривогу, дійшов до Бакстона, перевертає потрібний камінь… а під ним — нічого нема? Не обов’язково це мусить бути щось видовищне: наприклад, прийти на потрібне поле й побачити, що на тому місці звели багатоповерхівку з квартирами або що на ньому розкинувся паркувальний майданчик супермаркета? Могло бути й так, що якийсь малий, якому подобалися камінці, помітив той шматок вулканічного скла, перевернув його, побачив ключ від банківської скриньки й забрав його разом із каменюкою додому — як сувеніри. Може, мисливець у листопаді перевернув камінь ногою, залишив ключ лежати просто неба, і його потягла до себе в дупло білка чи сорока, із любові до всього яскравого й блискучого. Може, одного року сталася повінь, зруйнувала стіну, змила ключ. Може — що завгодно.

Тож я думаю (хай це навіть пальцем у небо), що Енді просто на якийсь час паралізувало від нерішучості. Зрештою, якщо не робити ставку, програти не зможеш. А що йому було програвати, спитаєте ви? По-перше, свою бібліотеку. По-друге, отруйний спокій життя в казенному домі. Будь-який шанс у майбутньому пливти у своєму фарватері.

Але зрештою, він-таки на це наважився, зробив усе саме так, як я вам розказував. Він спробував… — й оба-на! Чи ж не грандіозний видовищний успіх на нього чекав? І не кажіть.

Та чи справді він утік, спитаєте ви? Що сталося опісля? Що сталося, коли він потрапив на ту луку й перевернув камінь… звісно, за умови, що камінь все ще лежав на місці?

Ту сцену я вам описати не можу, бо цей казенний чоловік досі сидить у казенному домі й очікує, що попереду в нього ще довгі й довгі роки.

Але скажу вам от що. Уже аж наприкінці літа сімдесят п’ятого, п’ятнадцятого вересня, якщо бути точним, я одержав листівку, яку відправили з крихітного містечка Макнарі, що в штаті Техас. Те містечко на американському боці кордону, просто навпроти Ель-Порвенір[44]. Той бік листівки, на якому пишуть, був порожній. Але я знав. У душі я знав, так само точно, як і