Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

Він стояв у переповненому, як звичайно в ті часи, вагоні: їхав з Дармштадта, з табору «А-21», додому, в Гамбург. Хоч рідних у нього там уже не було, але все-таки був один знайомий.

Александер був на волі всього три чи чотири дні, але в кишенях у нього було вже не густо.

Поїзд монотонно грюкотів на стиках рейок. «Hi-і, це було останній раз, — сказала якась жінка біля Александера. — 3 мене вже досить, більше я через кордон не піду. Всього позбулась!» — «Поліція чи росіяни?» — компетентно спитав хтось. «Та ні, чуєте, у мене був рюкзак і важкий чемодан. Якісь два чоловіки взялись мене перевести. Вже йдемо по нічиїй землі, знаєте, кругом ліс, ніхто там точно не знає, де той кордон… Коли раптом просіка, ходить вартовий-росіянин. Ті, що мене вели, обоє кажуть: переходити треба по одному. Спершу один, потім я, потім другий. Перший — той за пачку сигарет усю дорогу ніс мені чемодан. Так той перший, чуєте, як дремене з чемоданом! Перебіг і сховався на тім боці за деревами, вартовий нічого й не помітив. Тоді другий бере мій рюкзак, щоб мені легше бігти, я кидаюсь через просіку. Перебігла…» — «Та ми вже цю історію знаємо», — докинув хтось, і всі в купе, як один, оскірились зловтішною посмішкою. «Перебігла я благополучно, дивлюсь, того, що побіг першим, ніде нема, ви тільки подумайте, а той другий теж не йде…» Але її вже ніхто не слухав. «От дурепа», — подумав Александер.

Поїзд зупинився біля перону ганноверського вокзалу. Александер вийшов з вагона і пристроївся до «хвоста» біля віконця каси. Коли надійшла його черга, він подав касирові свій «Discharge-paper»,[38] де як місце призначення був указаний Гамбург, і попросив квиток. Але тут виявилось, що в нього не вистачає грошей. Касир знизав плечима, задні відтіснили Александера од віконця. Він розгублено став збоку. «А що, в тебе, хлопче, продати нічого? — сказав йому якийсь чоловік. — Я тобі за валянки хоч зараз дам п’ятсот марок». Александер почув ще кілька подібних пропозицій. Бомбосховище на ганноверському вокзалі було в ті часи чи не найбільшим спекулянтським і злодійським кублом у всій англійській зоні. Хтось попередив Александера про це; він вийшов з-під напівзруйнованого перекриття перону і сів осторонь на сходах.

Стояла тепла осінь, можна було б обійтись і без валянок, якби в нього була друга пара взуття. Але нікуди не дінешся, щось доведеться продати. Він трохи подумав, нарешті розв’язав рюкзак, у якому було все його майно, і почав порпатись у ньому. Щось повинно знайтись. Може, цей кусок мила? Ні, він йому ще знадобиться… Хіба оцю пачку тютюну?

Раптом на нього впала якась тінь: «Що, вояко, продаєш?» Два спекулянти, досить пристойно одягнені, нахилились над ним і почали обдивлятись білу пачку, яка пахла скоріше фініками, ніж тютюном.

«Що, амі?» — «Та бачиш же. А що даси?» — «Твій же товар, твоя й ціна. Кажи, скільки хочеш?» Як звичайно, хвилину чи дві перекидались різними словами, поки не було названо ціну: вісімдесят марок. Александер, який ще в таборі навчився торгуватись, чекав звичайної на цій стадії співчутливо-зневажливої посмішки, але він помилився. Той, що перший заговорив до нього, взяв пачку, покрутив її в руках і сказав: «Роберт, заплати йому». Роберт поліз у кишеню штанів і витяг товсту паку грошей, вигляд якої заспокійливо вплинув на Александера. Він подумав: «Цей дав би й дев’яносто». Тим часом зібралась купка цікавих. Роберт сердито оглянувся навколо і нарешті почав рахувати. «П’ять, — сказав він і поклав Александерові на долоню п’ятірку. — Десять», — флегматично продовжував Роберт, але другого папірця наче забув покласти. «В чому справа?» — спитав Александер. «Та ні в чому», — сказав Роберт, запхав гроші назад у кишеню, повернувся й пішов. Перший теж уже десь зник.

Александер стояв ні в сих ні в тих. У полоні такого не бувало. «Що ж це ти, хлопче, — сказав хтось із присутніх, — на такий гачок попався». — «А що він зробить, вони його ще відлупцюють і заберуть усе». — «Пачка тютюну — дрібниця, це тобі за науку», — патякала одна жінка. «Он же поліцай — підіть заявіть», — сказав якийсь пан, що, видно, знав кращі часи. Всі засміялись ще голосніше, ніж недавно в поїзді. «Це ж підлість», — промурмотів хтось; але ніхто й пальцем не ворухнув, щоб допомогти…

Александер прокинувся. Як звичайно, він зразу не міг добрати, де він, і кілька секунд безтямно дивився на брудну підлогу. Батарея опалення поруч з ним пашіла нестерпним жаром. Від стін смерділо застарілим тютюновим чадом.

Александер квапливо намацав портфель. Цілий… Чашка міцної кави зовсім прогнала сон, і він почав обмірковувати своє становище. Ясно було одне: він потрапив до рук злочинцям, які спочатку обіцянками, а потім погрозами змусили його взяти участь у грабунку великого масштабу. Те, що він не брав безпосередньої участі у самому акті крадіжки, не мало ніякого значення. Він переправляв украдені документи далі, отже, безперечно був співучасником злочину.

Тому найпростіший шлях був для нього закритий. Він не міг просто піти в поліцію і про все розказати. Як колишній працівник карного розшуку, він добре знав, що його звідти не відпустять, а візьмуть під попередній арешт. Бо коли він признається в такому тяжкому порушенні закону, хіба йому повірять, що за ним нема більше ніяких гріхів? Потім, на суді, доктор Шерц навряд чи намагатиметься вигородити його в своїх зізнаннях. Суд теж просто не повірить, що його примусили взяти участь у злочині погрозами — цього ж ніхто не засвідчить, — а зверне особливу увагу на те, що його спокусили великою сумою грошей. Можна передбачити також, що пошлють запит у гамбурзьку поліцію і дізнаються, що він влітку тисяча дев’ятсот сорок восьмого року вже раз привласнив сто марок. Прокурор скаже, що між привласненням сотні марок і співучастю в викраденні мільйонних цінностей, безумовно, треба шукати цілий ланцюг інших злочинів, які, на жаль, лишилися невідомими суду, тому що обвинувачений свого часу визнав за краще втекти в східну зону; присяжні скажуть: «Винен», і його присудять… скажімо, до двох років позбавлення волі. Такий або подібний буде дальший розвиток подій, якщо