Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Я гарячково міркувала, де тато міг сховати марку в кімнаті, повній-повнісінькій марок. Я була впевнена, що він сховав її, – як це зробила я зі своєю. Ми з татом навзаєм мали пристрасть до утаєння, і я розуміла, що в нього голова не з моркви і він не покладе її в найочевиднішому місці.

Замість того щоб сновигати очима, хапаючи вершки, чи порпатися в шухлядах, я лягла на підлогу, удаючи із себе автомеханіка, котрий вивчає нутрощі машини, і заковзала кімнатою, уважно оглядаючи денця усіх поспіль предметів. Я обстежила долішню частину письмового столу, журнального столика, сміттєвого кошика й навіть татового віндзорського фотеля. Я не полінувалася зазирнути під турецький килим і за фіранки. Ще подивилася на тильну частину годинника й поперевертала картини, що статечно висіли на стіні.

Що ж, книжок у кабінеті забагато, годі було переглянути кожну, тому я спробувала уявити, які з них напевне залишилися б поза увагою. Звісна річ! Біблія!

Але квапливе перегортування короля Якова[82] винагородило мене лише старою церковною брошурою й жалобною листівкою з приводу смерті якогось де Люса періоду Всесвітньої виставки.[83]

Нараз я згадала, що тато зняв «Пенні Блек» із дзьоба мертвого бекаса й поклав до кишені. Може, він там її й залишив, маючи намір спекатися її пізніше.

Безсумнівно! Марка не тут. Яка я недотепа, якщо подумала, що вона може бути тут! Увесь кабінет, безперечно, значитиметься першим у списку до смішного очевидних сховків. Моя впевненість зміцніла, і те, що Фелі й Даффі хибно називали «жіночою інтуїцією», підказало мені, що марка деінде.

Намагаючись не здіймати шуму, я відчинила двері й шмигнула до коридору. Дві сестрички-зміючки все ще сиділи у вітальні, у їхніх голосах мені вчулися злість і сум. Я могла б підслухати, стоячи за дверима, але вирішила не робити цього. У мене попереду куди важливіші справи.

Безмовною тінню я піднялася західними сходами до південного крила.

Як і слід було чекати, татову кімнату оповивали сутінки, коли я туди увійшла. Я часто дивилася на ці вікна з галявинки, але бачила лише щільно зсунуті докупи важкі портьєри.

Усередині спальні панувала зловісна атмосфера музею у неробочі години. Гострий запах татових одеколонів і лосьйонів для гоління навертав на пам’ять відкриті саркофаги й поховальні урни, у які колись клали стародавні спеції. Зграбні вигини ніжок умивального столика епохи королеви Анни виглядали майже сороміцьки поряд із похмурим готичним ложем у кутку – немов насуплений старий камердинер дивиться спідлоба, як його молода пані надягає шовкові панчішки на свої довгі ноги.

Що й казати, навіть два годинники в кімнаті звертали думки до давньої давнини. Одне позолочене чудовисько примостилося на каміні, його мідний маятник, неначе вигнуте лезо в «Проваллі і маятнику»,[84] відтинав час і наприкінці кожного змаху блякло полискував у тьмяно освітленій кімнаті. На приліжковому столику стояв маленький георгіанський годинник у мовчазній незгоді з камінним: один показував 3:15, інший – 3:12.

Я подрібцювала в глиб довжелезної кімнати й зупинилася.

Гардеробна Гаррієт – у яку можна було потрапити лише через татову спальню – була територією, куди мені й двом моїм сестрам заказали дорогу. Тато вселив у нас пошану до святині, на котру він перетворив цю кімнату, довідавшись про смерть Гаррієт. Він змусив нас повірити, дарма що не казав так напрямки, що переступ цієї заборони призведе до того, що нас слід-у-слід виведуть на задвір’я, поставлять біля цегляної стіни й не гаючи часу дадуть скуштувати свинцю.

Двері до кімнати Гаррієт були запнуті зеленою сукниною, через що вони скидалися на поставлений сторчма більярдний стіл. Я штовхнула їх, і вони розчинилися навстіж у німій тиші.

Кімнату наповнювало яскраве денне світло. Крізь великі вікна в трьох стінах снопи сонячного проміння, розпорошувані нескінченними шлярками італійського мережива, падали в кімнату, котра могла б через це правити за декорацію до п’єси про герцога й герцогиню Віндзорських. На трюмо лежали щітки й гребінці роботи Фаберже, здавалося, Гаррієт щойно вийшла до сусідньої кімнати, щоб помитися у ванні. Слоїки з пахощами від Лалік були оздоблені різнобарвними браслетками з темного й світлого бурштину, маленька плитка й срібний чайник стояли напоготові для її ранкового чаю. У вазі з тонкого кришталю змарніла одинока жовта троянда.

На яйцюватій таці був невеличкий кришталевий слоїк, у якому залишилася дрібка парфумів. Я взяла його, витягла корок і повільно махнула ним під носом.

Від цього запаху на пам’ять спливали крихітні блакитні квіти, гірські пасовиська й крижані брили.

Дивне відчуття охопило мене – або, точніше кажучи, прошило – неначе я парасолька, що згадує, як воно, коли її розкривають під дощем. Бликнувши на наличку, я побачила одне-єдине слово: «Міратрікс».

Срібний портсигар з ініціалами Г. де Л. лежав біля ручного люстерка, на звороті якого був викарбуваний образ Флори з картини Боттічеллі «Весна». Розглядаючи репродукції, я ніколи раніше не помічала, що розімліла Флора там, вочевидь, при надії. Напевно, тато подарував Гаррієт це люстерко, коли вона носила під серцем одну з нас. І якщо це правда, то кого: Фелі, Даффі чи мене? Годі повірити, що це була я: третя дочка навряд чи буде дарунком долі – принаймні на думку тата.

Ні, найпевніше, це була Офелія Первачка – складалося враження, що вона з’явилася на світ із люстерком у руці… Можливо, навіть з оцим самим.

Чепурне крісло біля вікна запрошувало до читання, і тут, напохваті, знаходилась особиста бібліотека Гаррієт. Вона зберігала книжки, що нагадували їй про школярські будні в Канаді та літні вакації в тітки в Бостоні: «Енн із помістя “Зелені Покрівлі”» і «Джейн із Лантерн-Хілл» сусідили з «Пенродом» і «Мертоном із кіно», а в дальньому кутку полиці стояв поторсаний примірник «Жахливих викриттів Марії Монк».[85] Я не читала жодної із цих книг, але судячи з того, що я знала про Гаррієт, це, мабуть, були книги про людей із волелюбними душами й про бунтарів.

Неподалік, на кругленькому столику, лежав альбом зі світлинами. Я розгорнула його й побачила, що сторінки зроблені із чорного м’якого паперу, під кожною чорно-білою світлиною були написи від руки крейдяним чорнилом: Гаррієт, 2 роки, у Морріс-Хаус; Гаррієт, 15 років, у Жіночій академії міс Бодікоут (1930 – Торонто, Канада); Гаррієт