Читати книгу - "Мáліна"

часто, лиш зрідка, проте розуміють у повній напрузі, якої не може мати жодне приятельське Ти. Бо я, звичайно ж, звертаюсь на Ти до усіляких людей: до тих, з ким ходила до школи, навчалася в університеті, працювала разом, проте це нічого не означає. Моє Ви, напевно, споріднене з Ви Фанні Ґольдман, яка, нібито, якщо йняти віру пліткам, постійно зверталася до коханців своїх на Ви. Звичайно, вона зверталась на Ви й до усіх інших чоловіків, які ніколи не стали б її коханцями, і, напевно ж, кохала лише одного, кому говорила своє найпрекрасніше Ви. Жінки на кшталт Ґольдман, про яких вічно ходять чутки, не можуть тому ні зарадити, ні запобігти, коли якось по місту починає ходити поголос. Ви що, з місяця впали? Як, Ви нічого не знаєте? Вона свої кохання найбільші, — між іншим, їх було декілька, довела до кінця своїм неповторним звертанням на Ви! Навіть Маліна, який ніколи не скаже про будь-кого чогось злого, чи доброго, зауважує, що сьогодні він познайомився з Фанні Ґольдман, її теж запросили до Йорданів, і додає ненароком: Я ще ніколи не чув, щоб жінка так гарно могла вимовляти Ви.

Мене не цікавить зовсім, якої Маліна думки про Ґольдман, він нас не буде порівнювати, бо, врешті-решт, ця жінка вивчала сценічне мовлення, а я не навчилася дихати животом, не вмію моделювати слова за власним бажанням і робити майстерні паузи. Про що ж я маю тепер, коли надходить час сну, говорити, охоплена страхом, із Маліною, і з чого мені почати, якщо я познайомилася тільки з двома дітьми, які, зрештою, Маліну не хвилюють. Про те, що зі мною трапляється, що він називає моїми малими історіями, говорити ніколи не можна. Не належить при Маліні згадувати про події у світі та в місті, ми ж бо не сидимо за столом у корчмі. Я могла б говорити про все, що мене оточує, все, що навколо мене. Чи існує духовне відчуження власності? Чи має той, у кого відчужують, якщо існує відчуження власності, право на останні зусилля мислити? Чи це ще вартує?

Я могла б запитати про найнеймовірніші речі. Хто винахідник письма? Що це таке, письмо? Чи є воно власністю? Хто вперше поставив вимогу її відчуження? Allons-nous а l‘Esprit[201]? Чи належимо ми до нижчої раси? Чи маємо ми втручатися до політики, не робити нічого і бути жорстокими? Чи, може, ми прокляті? Занепадаємо? Маліна встав, він випив мій келих. У глибокому оп’янінні я присплю свої запитання. Вночі я молитимуся до звірів, осквернятиму найсвятіші образи, чіплятимуся за всяку брехню, я уві сні стану звіром і дам себе вбити, мов звіра.

Коли засинаю, щось раптом проймає всю голову, щось блискає та іскриться, паморочить мене, мені знову загрожує щось, це відчуття руйнування, і до Івана, якого немає тут, я різко кажу: Маліна не зробить цього ніколи, Маліна не такий, ти Маліни не розумієш. Я ніколи ще не зверталася до Івана з різкими словами, ніколи не зможу зробити цього уголос. Ясна річ, Іван теж ще нічого не сказав проти Маліни, про якого ніколи не думає, і чому мав би він заздрити Маліні, лиш за те, що той тут живе зі мною? Тому і не згадує Маліни, як не гоже в сім’ї говорити про в’язня чи божевільного, із почуття такту, і якщо часом я маю відсутній погляд, то тільки тому, що при думці про Маліну постає неймовірна напруга, плутанина, добра й ясна, панує між нами трьома, так, справді панує, керує нами. І ми — єдині з тих, ким керують, хто чується добре, живемо в такій великій омані, що жоден із нас голосу не підійме ніколи ні проти іншого, ні проти цього панування. Люди, які навколо, сковують нас, тому що привласнюють собі права інших, тому що їх позбавили прав або їм у них відмовили, і тому що вони, безправні, постійно обурені діями інших. Іван би сказав: Усі вони навзаєм отруюють життя одне одному. Маліна б мовив: Усі вони, з їхніми запозиченими переконаннями, та ще й при настільки високих ставках, плататимуть дорого. Мої запозичені погляди вже помалу зникають. Щораз легше я розлучаюсь з Іваном, і щораз легше його віднаходжу, бо жадоба ним володіти в моїх помислах слабне, можу його відпустити з думок на цілі години, а щоб не мусив собі уві сні без перерви розтирати зап’ястя та щиколотки, не заковую більше його у кайдани, а якщо і роблю це, то зовсім легенько. Він уже так часто не морщить чола, його зморшки поступово зникають, бо диктатура очей моїх й любощів злагідніла, я лиш на мить його зачаровую та заклинаю, щоб ми могли розійтися із почуттям полегкості, один виходить у двері, інший — сідає в свою машину і щось бурмоче: Якщо лиш за двадцять четверта, то я ще встигаю до Мессеґеленде[202], а ти? Я теж прийду вчасно, ні, нічого важливого, завтра я їду з кимось до Бурґенланду[203], ні, без ночівлі, я ще не знаю, що мої друзі… Бурмотання ледь чутне, бо жодне не знає про іншого, що там із тими друзями, з Мессеґеленде та з Бурґенландом, до якого життя ці слова належать. Пообіцяла Іванові вдягати лише такі сукні, які роблять мене красивою та щасливою, обіцяла йому ще квапливо, що їстиму вчасно й нічого не питиму. У шаленому поспіху дала слово Іванові, що буду спати, відсипатимусь, дуже глибоко спатиму.

Хоча розмовляємо ми з дітьми, але водночас і натяками понад дитячими головами, дуже швидко, фрагментарною німецькою мовою, а коли вже зовсім стає неминуче, перемішуємо її з англійськими реченнями, та вживання англійських знаків Морзе потрібне нам не для SOS, бо з дітьми та Іваном у мене все налагодилось. Однак при дітях я стримуюсь, хоча, водночас, стаю говіркішою, ніж з Іваном на самоті, бо сприймаю його не лише як Івана, надмірно, а й як батька Бели й Андраша, тільки спочатку я не змогла назвати при дітях його власним іменем, доки не зауважила, що й вони роблять це, але Андраш, коли справа йде до плачу, ще часом може покликати: Тату! це слово, напевно, з давнішого часу. В останню хвилину Іван прийняв рішення взяти мене із собою в Шьонбрунн[204], бо Андраш, який відразу, звичайно, відчув до мене прихильність, його запитав: Хіба вона з нами не їде? Нехай їде з нами! Перед кліткою з