Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А що ти зробиш?»
Аліна спинилась і різко видихнула, втупившись у хмарку пари, що повільно танула перед її обличчям.
Еквадор.
Жінка витерла долонями сльози. Рішення прийшло миттєво, і було настільки простим та очевидним, що вона спочатку не повірила. ЕКВАДОР! Йому потрібно виїхати з країни. І тоді, коли по нього прийдуть, вона скаже, що чоловік поїхав на заробітки та не повернеться. Дуже довго не повернеться.
Аліна закрокувала швидше, щоб зігрітися. Через хвилину, відчувши, як тепла кров розходиться кінцівками, жінка заспокоїлася. Нервове тремтіння минуло. А ще за п’ять хвилин вона навіть посміхнулася. Вона знала, що робитиме: нічого не скаже Тимуру та виштовхає його до Еквадору. Якнайдовше. «Нехай їде. Негайно. Зараз же! — у голові вибудовувала план розмови з Тимуром. — Хай поїде туди на місяць, ще краще — на два. Як 2009-го».
Хорошими намірами встелено дорогу до пекла. Аліна не усвідомлювала, до чого підштовхує чоловіка. Якби вона хоч на мить уявила, що чекає на Тимура в Південній Америці, вона власноруч затягла б його до воєнкомату та стояла б під ґанком, доки на нього не начепили б каску та бронежилет, а потім махала би хусточкою, радіючи, що чоловік поїхав у зону АТО. Замість Ґуаякіля. Звідки їй було знати, що тієї зими в зоні проведення антитерористичної операції на сході України Тимур Коршак мав на порядок більші шанси зберегти життя, ніж у ту саму пору в нібито мирному Еквадорі?
ХXIII
Субота, 17 січня, 14:07 (UTC +2)
Київ, Україна
— Ти якась дивна, — Тимур притримав Аліну за плечі та прискіпливо розглядав. Він сам почувався так, наче його пропустили через м’ясорубку, після чого отриманий фарш перемішали з лайном, але зміг уловити раптову зміну настрою дружини. — Ти плакала?
Аліна щойно вискочила з душу, сліди від сліз зникли, однак у глибині карих очей залишався малопомітний сумовито-наляканий осад. Щось невидиме в ній звивалося та викручувалося, неначе на гарпун наштрикнуте.
— Ага, звісно, на фітнесі ревла так, що сльози насосом відкачували. Не вигадуй! — ховаючись від погляду, вона чмокнула Тимура в щоку, а тоді запитала: — Наскільки для тебе важлива поїздка до Еквадору?
— Важлива? — Тимур вирячився. Сьогодні чоловік вибрався з ліжка о дев’ятій, раніше ніж зазвичай, і поліз до Інтернету. Взявся шукати інформацію про події в Ґуаякілі. Ще до десятої Тимур сформував уявлення про перебіг подій у фінансовому центрі Еквадору протягом минулого тижня — значно краще, ніж мав після розмови з Лаурою Дюпре. За п’ять на десяту він зайшов на YouTube і став переглядати відео. Мабуть, саме останнє змінило все. Бачити фотографії розтоптаних, розстріляних, роздертих тіл — це одне. Зовсім інше — спостерігати на відео, як «сутінкові» вбивають людей. Тимур до пів на першу не вилазив із ліжка, забув про сніданок. А коли підвівся, зміркував, що триклята француженка мала рацію: вони мусять поїхати. Хай там що на них чекає в Ґуаякілі, вони повинні спробувати припинити цей жах. — Я ненавиджу навіть думку про неї! Просто… виходить, ніби… Я не знаю, як пояснити двома словами. Скидається на те, що в серпні 2009-го ми дещо недоробили. І от тепер це дещо вилізло на поверхню.
«І сьогодні всю ніч я обмірковував те, що це щось без нас назад не залізе», — хоча цього не озвучив.
— Я думаю, що тобі треба поїхати, — сказала Аліна.
— Що?!
— Я серйозно. Я відчуваю, як ти терзаєшся і картаєш себе, — Аліна не здогадувалася, що цієї ночі її чоловік майже не склепив очей, не знала, що совість укупі зі зневагою до себе зранку молекула за молекулою вижирали його зсередини. Вона вирішила пальнути наосліп і ненароком влучила в «десятку». — Якщо ти хочеш поїхати, я не проти.
Тимур дивився на дружину, як на незнайомку, яка посеред вулиці поцілувала його:
— Вони, мабуть, наполягатимуть, щоб я вилетів сьогодні, — зронив він.
— Я допоможу тобі зібратися.
— А гроші? У мене немає грошей, — перед приходом дружини він перерахував свої заощадження. 7149 гривень. Ніби немало, але за нинішнім курсом вистачить якраз, щоб долетіти до португальської Мадейри в Атлантиці, а далі доведеться гребти вплав.
— То це, типу, не відрядження? — розгубилася Аліна. Вона виявилася не готовою до такого повороту.
— Ну, це не відрядження… — Тимур не хотів, щоб дружина знала, що француженка заплатить за авіаквитки, — але переліт мені оплачують.
— Чудово! На решту в нас із тобою вистачить, — вона наголосила на слові «нас».
— О’кей, але я не знаю, коли повернусь, — насторожений несподіваною піддатливістю дружини, чоловік інстинктивно опирався.
— Нічого. Просто час від часу виходь на зв’язок, добре?
Погляд Тимура став ще більш підозріливим:
— Що з тобою? Ти наче виганяєш мене.
Аліна притулилася до чоловіка й удавано сердито відрізала:
— Не кажи дурниць!
— Тоді що змінилося за півдня?
Жінка зітхнула:
— Я згадала тебе… таким, яким ти був восени 2009-го… яким повернувся з Чилі, — вона торкнулася пальцями волосся за Тимуровим вухом, скуйовдила пасма, знаючи, що йому подобається, коли вона так робить, тягнучи час, щоб придумати переконливу причину. — Я не уявляю, що трапилося під час того відрядження, але пам’ятаю, наскільки ти змінився, і тому розумію, що в Чилі, напевно, відбулося щось дуже важливе. Сьогодні зранку я подумала, що, мабуть, тобі варто поїхати. Я хочу, щоб ти поїхав, але не лише для того, щоб виправити те, що ви недоробили 2009-го. Я хочу, щоб ти поїхав і знайшов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.